Навчання
в послідовній зміні основних видів діяльності, що здійснюється на протязі життя
кожної людини, слідує за грою і випереджає працю. Вона суттєво відрізняється
від гри і наближається до праці в своїй загальній установці: в навчанні, як і в
праці, потрібно виконувати завдання – виконувати домашню роботу, дотримуватись
дисципліни; навчання будується на обовʼязках. Загальна установка особистості в
навчанні не ігрова, а трудова.
Основна
мета навчання полягає в підготовці до самостійної майбутньої трудової
діяльності за допомогою основного засобу – освоєння узагальнених результатів
того, що створено попередньою працею людства. Цей процес навчання відбувається
не стихійно, а являється гранню соціального за своєю суттю процесу научіння –
двостороннього процесу передачі та засвоєння знань.
На
основі вищесказаного, можна зробити висновок, що навчання являється основним
видом діяльності, метою якого є надбання людиною знань, умінь і навичок.
Навчання може бути організованим і здійснюватись в спеціальних освітніх
установах. Воно може бути не організованим і відбуватися попутно, в інших видах
діяльності як їх побічний, додатковий результат. У дорослих людей навчання може
здобувати характер самоосвіти. Особливості навчальної діяльності полягають у
тому, що вона безпосередньо служить засобом психологічного розвитку індивіда.
Навчальна
діяльність дитини розвивається поступово, через досвід входження в неї.
Навчальна діяльність являє собою діяльність, спрямовану на самого учня. Особистість
під час навчання вчиться не тільки знанням, але й тому, як здійснювати
засвоєння цих знань.
Навчальна
діяльність, як і будь-яка інша діяльність, має свій предмет, в даному випадку,
це людина. У випадку навчальної діяльності молодшого школяра – дитина. Навчаючись способам письма, рахунку,
читання тощо, дитина орієнтує себе на власну зміну –
вона опановує необхідні, властиві оточуючій її культурі способи службових і
розумових дій. Рефлексуючи, вона порівнює себе колишню й себе нинішню. Власна
зміна простежується й виявляється на рівні досягнень.
Найістотнішим
в навчальній діяльності являється рефлексія на самого себе, відстеження нових
досягнень і змін, що відбулись. «Не вмів»
– «Умію», «Не міг» – «Можу», «Був» – «Став» – ключові оцінки
результату поглибленої рефлексії своїх досягнень і змін. Дуже важливо, щоб людина
стала для самої себе одночасно предметом зміни й субʼєктом, що здійснює цю зміну.
Якщо особистість отримує задоволення від рефлексії на своє зростання до складніших
способів навчальної діяльності, до саморозвитку, то це значить, що вона
психологічно занурена у навчальну діяльність.
Навчальна
діяльність має свою структуру. Д. Б. Ельконін виділив у ній кілька
взаємозалежних компонентів:
1)
навчальне завдання – це те, що повинен засвоїти учень, спосіб дії, який потрібно
засвоїти;
2)
навчальні дії – те, що учень повинен зробити,
щоб сформувати зразок засвоюваної дії й відтворювати цей зразок;
3) дія
контролю –
зіставлення відтвореної дії зі зразком;
4)
дія оцінки –
визначення того, наскільки учень досягнув результату, ступінь змін, які
відбулися в ньому самому.
Це
структура навчальної діяльності в її розгорнутій і зрілій формі. Однак таку
структуру навчальна діяльність здобуває поступово.
Кінцева
мета навчальної діяльності – свідома навчальна діяльність людини, яку вона сама будує
за властивими їй обʼєктивними законами. Навчальна діяльність, яка
органызовуэться спочатку вчителем, повинна перетворюватись в самостійну
діяльність учня, у якій він формулює навчальне завдання, робить навчальні дії й
дії контролю, здійснює оцінку, тобто навчальна діяльність через рефлексію на
неї дитини перетворюється в самонавчання.
У
навчальній діяльності дії відбуваються насамперед з ідеальними обʼєктами,
оволодіння якими, призводить до перетворення їх у дії нової вищої психічної
функції.
Вищі
психічні функції, згідно вчень Л. С. Виготського, розвиваються в колективній
взаємодії людей. Л. С. Виготський сформулював загальний генетичний закон
культурного розвитку: «Всякая функция в
культурном развитии ребенка появляется на сцену дважды, в двух планах, сперва – социальном, потом – психологическом, сперва между
людьми, как категория интерпсихическая, затем внутри ребенка, как категория
интрапсихическая. Это относится одинаково к произвольному вниманию, как к
логической памяти, к образованию понятий, к развитию воли. Мы вправе
рассматривать это положение как закон в полном смысле этого слова...»[7, с.198]. Тобто, узагальнюючи можна сказати, що психологічна
природа людини являє собою сукупність людських відносин, перенесених всередину.
Це перенесення всередину здійснюється за умови спільної навчальної діяльності
вчителя й учня.
Спільна
діяльність носія вищих психічних функцій
і того, хто привласнює ці функції –
необхідний етап розвитку психічних функцій у кожної окремої людини. Взаємодія
при включенні в навчальну діяльність і присвоєння способів дії є основою
навчальної діяльності.
Навчальна
діяльність є сформованою у культурі умовою «соціалізації індивідуального
інтелекту». На базі оволодіння знаками, насамперед мовою, зʼявляються нові
соціальні відносини, які збагачують і трансформують мислення людини.
Поступове
наростання потенціалу існуючих у культурі розумових операцій і способів
навчальної діяльності – природний шлях
розвитку індивідуального інтелекту і його соціалізації. Однак у теорії змісту й
побудови навчальної діяльності протягом
десятків років викристалізовувалась ідея про те, що основою розвиваючого
навчання служать його зміст і методи організації навчання. Це положення
розвивалось Л. С. Виготським, Д. Б. Элькониным, В. В. Давидовим.
Кінцева
мета навчальної діяльності – завдання, спрямоване на власну зміну.