Реферат: Еволюція культури. Культура і цивілізація. Історія світової і вітчизняної культури. - 17 Января 2012 - Методические материалы - Детям и родителям
Суббота, 03.12.2016, 12:40
ДЕТЯМ и РОДИТЕЛЯМ
Главная | Методические материалы | Регистрация | Вход
Меню сайта
Интересное
Главная » 2012 » Январь » 17 » Реферат: Еволюція культури. Культура і цивілізація. Історія світової і вітчизняної культури.
20:04
Реферат: Еволюція культури. Культура і цивілізація. Історія світової і вітчизняної культури.

Поняття «культура» у своєму сучасному значенні увійшло до вжитку європейської гуманітарної думки порівняно недавно – у XVІІІ ст., хоч, зрозуміло, уявлення про специфіку людського буття, тобто культуру, виникло значно раніше. Як вже зазначалось, латинське слово cultura означало обробку землі, її культивування, тобто зміну у природному об’єкті під впливом людини на відміну від тих змін, які викликані природними причинами. Вже у цьому першопочатковому змісті поняття мова виразила важливу особливість – єдність культури, людини та її діяльності. Втім, мислителі Античності вживають це слово нечасто, у таких словосполученнях як cultura agri («обробка землі») і cultura animi («виховання душі»). Схожі уявлення греки виражали поняттям «пайдейя» — «вихованість», яке означало як безпосередньо виховання, навчання громадянина поліса (міста-держави), так і освіченість та культуру взагалі, — тобто те, що відрізняло греків від «диких», «некультурних» народів — «варварів».


В епоху Середньовіччя cultura трактувалось як подолання людської двоїстості (дуалізму) – боріння духу і плоті й умертвіння цієї останньої як умова духовного звільнення. Хоч, у певному сенсі, це був регрес у порівнянні з ідеалом гармонійної людини, що культивувався Античністю, однак, дозволило людині усвідомити свою унікальність: Бог створив людину «за образом і подобою своєю», а тому щастя не у пізнанні себе, а у пізнанні Бога, в усвідомленні тієї духовної спорідненості, в якій людина перебуває із Всевишнім. Тоді людина вчиться долати себе, досягати неможливого. Культура починає осмислюватись не як «виховання» почуття міри, гармонії і порядку, а як подолання обмеженості, як культивування невичерпності, бездонності особистості, як її постійне духовне самовдосконалення. Середньовіччя, втім, також продукувало чудові речі й зуміло досягти майже довершених форм людського співжиття, тобто створило культуру вищого рівня. Однак, все це сприймалось лише у контексті служіння Богу.


Європейський Ренесанс повернувся до античного ідеалу, але глибоко трансформував його в культі Людини як діяльної, вільної, творчої істоти – центру світобудови. На основі цього виникає нове співвідношення між Творцем і його творінням, між людиною та її діяльністю. По-суті, людина привласнює собі функції Творця і починає розуміти світ як не як «творіння Боже», а як «вічну Природу»: людська діяльність перестає бути служінням, що виражає слухняність Богові, а стає самодостатнім процесом «підкорення Природи». Так починає формуватись нова європейська культура, в основі якої – емансипація людини і природи від Бога та їх взаємне протиставлення.


У XVІІ—XVІІІ ст. вирішальний вплив на розуміння культури робить розвиток науки і техніки, які стають квінтесенцією всіх тих способів діяльності, завдяки яким людина може ставити собі цілі згідно власного розуміння. Наука, політика, економіка, мистецтво, педагогіка все більш усвідомлено дистанціюються від віри й загальнообов’язкової етики і будують себе самостійно. Однак, досить швидко у них виявляється і спільна основа – це культура самостійного людського творення, яке протистоїть Богу та його одкровенню. З цього виникає вражаюче явище – культура починає сама набувати релігійного характеру; у ній відкривається творча таємниця світу, завдяки їй «світовий дух» (а не Бог) усвідомлює самого себе і людина одержує сенс свого життя. «У кого є наука і мистецтво, у того є й релігія», - заявляв німецький поет Йоганн Вольфганг Гете (1749-1832).


Для свідомості Нового Часу світ уявляється як нерозривна єдність людського суб’єкта, природи і культури: вони обумовлюють і завершують одне одного, зовсім не потребуючи жодної точки опори і не підкорюючись жодному вищому закону. Таким чином, завдяки протиставленню людини і природи виникла культура Нового часу. Однак, у самій структурі людської особистості під впливом наукової революції XVІІ—XVІІІ ст. та філософії Просвітництва відбувається розкол на мисляче «Я» і абстрактний «суб’єкт» («душу») з рішучим переважанням першого: людська сутність починає ототожнюватись з розумом, а культура асоціюватись із ступенем «розумності» суспільних порядків та інституцій, і «вимірюватись» досягненням наук і мистецтв. Ось це панування «Розуму» і становить основну ознаку нової і новітньої європейської культури – культури модернізму. На протязі XІX—XX ст. раціональність перетворилась у тотальне панування розуму, в якому усе частіше вбачають причину всіх досягнень і бід цивілізації.


Разом з тим, в історії культури завжди існувала й існує потужна традиція, представники якої виступають проти культури, зрозумілої в її модерністському аспекті. Розрив суспільства і природи сприймається ними як процес негативний, наслідком якого є втрата людиною «натуральності», «щирості», «простоти» природного життя. Таким чином, еволюцію поглядів на культуру можна розглядати як протистояння, боротьбу «культур-критичного» й «культур-стверджуючого» напрямків. Так, римський поет Публій Овідій Назон (43 до н.е. – 18 н.е.) із захопленням вітає культурні здобутки Риму: «Нехай інші оспівують старовину, а я щасливий, що народився тепер, й до душі мені час, в якому я живу. Не тому, що земля стала щедрою на ліниве золото, не тому, що моря дарують розкішний пурпур, не тому, що мармури гір піддаються залізу, не тому, що із хвиль потужний піднісся мол. А тому, що народ ввічливим став і не грубим, і тому, що відомий йому догляд за собою».


Натомість грецький філософ Сократ (470-399 до н.е.), зіставляючи культуру і природу, рішуче схилявся на користь другої, вважаючи, що життя «у культурі» неістинним, зорієнтованим на несуттєві або відверто хибні цілі та ідеї. Своїм вченням про доброчесність він, по суті, закликав до відмови від традиційної еллінської «пайдейя» (вихованості), а значить – до розриву з демократичним полісом та його культурою. Послідовники Сократа – кініки Антісфен (445-370 до н.е.), Діоген Сінопський (404-323 до н.е.) та ін. різко протиставляли «природність» поведінки, простоту життєвого укладу «людини натуральної» штучності, брехливості, жадібності, зіпсованості «людини культурної». На їх думку, філософія повинна виховувати в людині прагнення повернутись до природи і природного способу життя й таким чином звільнитись від пороків суспільства й цивілізації.


У часи Просвітництва найбільш послідовним критиком культури був французький мислитель Жан Жак Руссо (1712-1778), який розглядав людину як істоту досконалу, а життя згідно законів природи – як найбільш правильну форму її існування. Ущербність й шкідливість культури Руссо бачив як у притаманному їй принципові приватної власності, яка породжує нерівність людей, так і в наявності політичного абсолютизму – влади, антинародної за своєю суттю. Не меншим злом він вважав релігію, мистецтво і науку, які сприяють збереженню нерівності, не забезпечуючи ні покращення звичаїв, ні щасливого життя людей.


У XІX ст. критику культури продовжив німецький мислитель Фрідріх Ніцше (1844-1900), переконаний, що за своєю природою людина є ворожа культурі, що культура є злом і створена для поневолення людей. Особливо негативну роль в історії людства, на думку Ніцше, відіграло християнство, яке своєю проповіддю любові й милосердя позбавляє «сильних» людей і «могутні» нації їх «природного права» до панування і таким чином дозволяє виживати «слабким» індивідам й народам. А це неминуче веде людство до деградації й загибелі. «Немає чого прикрашати християнство, - писав Ф. Ніцше, - воно вело боротьбу не на життя, а на смерть вищим типом людини, воно піддало анафемі усі основні її інстинкти й вилучило з них зло – лукавого у чистому вигляді: сильна людина – типовий вигнанець, «порочний» тип. Християнство брало бік завжди слабкого, низького, потворного; свій ідеал воно склало з протилежності інстинктам збереження життя, життя у силі; християнство погубило розум навіть самих сильних духом натур, навчивши відчувати оману, спокусу, гріховність у найвищих цінностях духовного». Таким чином, тільки відкинувши мораль і релігію, тобто ставши «по той бік добра і зла», людство поверне собі «волю до життя» і «волю до влади» і знову стане «здоровим» і «життєздатним».


У XX ст. до грона найавторитетніших критиків культури належить засновник філософії психоаналізу австрійський психіатр і філософ Зігмунд Фрейд (1856-1939). У своїх роботах він підкреслював, що людина постійно страждає від протиріч між власними жаданнями й нормами культури, які приписують певну поведінку. Отже, культура за своїм характером є репресивною, такою, що змішує індивіда затамовувати свої природні потяги, «витісняючи» їх до підсвідомості. Саме це, на думку Фрейда, і є причиною психічних хвороб і неврозів людини, а також накопичення в суспільстві різного роду напружень й суперечностей. Ідеї З. Фрейда розвинули і переосмислили стосовно різних сфер культури і суспільного життя Карл Густав Юнг, Отто Ранк, Еріх Фромм, Герберт Маркузе та ін.


На початку XX ст. були сформульовані три фундаментальні теорії розвитку культури. Німецький мислитель Освальд Шпенглер (1880-1936) у своїй праці «Сутінки Європи» робить песимістичний висновок про те, що раціоналістична культура (культура модернізму), що утвердилась у Західній Європі, являє собою деградацію вищих духовних цінностей, а тому приречена на загибель. Йому заперечив німецький соціолог і філософ Макс Вебер (1864-1920). У своїх працях (зокрема «Протестантська етика і дух капіталізму», «Господарство і суспільство» та ін.) він робить висновок, що ніякої кризи європейської культури немає, просто на зміну одним ціннісним критеріям прийшли інші – й, у першу чергу, універсальна раціональність, що змінила уявлення про цю культуру. Нарешті, німецько-французький мислитель Альберт Швейцер (1875-1965) у роботі «Розпад і відродження культури» услід за Шпенглером відмічає кризу і занепад європейської культури, але вважає їх не фатальними, а порятунок культури – можливим. Для цього необхідно повернути до культури релігійну етику і утвердити в людському суспільстві екологічний світогляд, спрямований не на «підкорення природи», а на гармонійне з нею співіснування.


Культура і цивілізація. Поняття «культура» і «цивілізація», не будучи тотожними, часто вживаються як синоніми. Однак, і в етимологічному, і семантичному відношенні значення слова «цивілізація» має низку суттєвих відмінностей, з’ясування яких дає змогу поглибити розуміння історико-культурних явищ і процесів. «Цивілізація» походить від латинського civitas («місто-держава», «громадянська спільнота»), яке означало не просто населений пункт міського типу й адміністративний центр певної території, а було також відмінною ознакою, зосередженням і найповнішим виразом античного світу. Греки і римляни не знали національної чи расової виключності, але вони ділили весь світ на зону цивілізації і зону варварства. Для римлянина його civitas – це те єдине місце на землі, де він відчував своє єднання з іншими людьми на основі права, тільки там він, як член роду – безперервного ланцюга смертей і народжень, мав визначене місце у нескінченному потоці буття і тільки там могли реалізуватись культурні цінності, без яких життя втрачало сенс. У зв’язку із цим, civitas — це «державний», «громадянський», «політичний», але — й «чемний» і «поштивий».


В епоху Середньовіччя з її антиміською установкою (у Біблії місто – це осередок пороків, «місто-блудниця», як його називає пророк Міхей), все пов’язане з civitas оголошується «від диявола»: згідно св. Августина (354-430) «місто земне» (держава, політика, громадянськість) — це гріховна сфера, від якої слід звільнитись, щоб осягнути «місто небесне» — сферу істинного буття, Царство Боже. Натомість епоха Ренесансу з її культом Античності, відроджує й ідеал homo civilis, згідно якого людина, як громадянин міста-держави має право на свободу, щастя, розвиток і реалізацію своїх здібностей; благо людини є критерієм оцінки соціальних інститутів, а принципи рівноправ’я, справедливості, людяності є бажаною нормою відносин між людьми. Діячі культури Ренесансу протиставляли засновану на античній освіченості «цивілізованість» - середньовічному християнському «варварству».


У XVІІІ ст. спочатку у французькій, а потім і в інших європейських мовах утверджується слово «цивілізація». Початково це поняття функціонує у руслі теорії прогресу і його вживають тільки в однині як протилежну «варварству» стадію всесвітньо-історичного розвитку та як його ідеал в європоцентричній інтерпретації. Зокрема, просвітителі називали «цивілізацією» суспільство, засноване на розумі, справедливості та суспільній гармонії.


У XІX ст. – Буржуазному віці - «цивілізація» розуміється як «стан суспільного розвитку», те, що «зроблено руками й душами людей». Так тлумачить це слово французький історик Франсуа Гізо (1787-1874), публікуючи у 1828 р. свою працю «Історія цивілізації у Європі», а через два роки як її продовження - «Історію цивілізації у Франції». Ще раніше про важливість «всесвітньої цивілізації» писала французька письменниця Мадам де Сталь (1766-1817). У 1857 р. англійський культуролог Генрі Бокль публікує перший том своєї «Історії цивілізації в Англії». Втім, поряд із словом «цивілізація» вживається і слово «культура»: у 1860 р. швейцарський культуролог Якоб Буркхардт (1818-1897) видає свою знамениту працю «Культура Італії а епоху Ренесансу». Таким чином, поняття «цивілізація» звичайно стосується цілих народів, великих епох, виступає як синтетичне означення всього, що створено людством. Натомість «культура» тепер вже ніби й не претендує на подібне узагальнення і виступає для найменування чогось більш часткового, менш синтетичного.


У кінці XІX – на початку XX ст. це розходження між «цивілізацією» і «культурою» поглиблюється. У 1869 р. російський історик і соціолог Микола Данилевський (1822-1885) видає працю «Росія і Європа», де висуває теорію відособлених «культурно-історичних типів» — цивілізацій, що розвиваються подібно до біологічних організмів. Кожен такий тип являє собою специфічний для даного народу чи групи споріднених народів «синтез» релігійного, соціального, побутового, промислового, політичного, наукового і художнього розвитку. В основі цього «синтезу» — «духовна природа» народу, яка «розгортається» згідно «закладених» у ній потенцій. Культурно-історичний тип у своєму розвитку проходить три стадії: етнографічну, політичну і цивілізаційну, причому, Данилевський відзначає, що деякі з цих типів не досягають третьої стадії внаслідок різного роду історичних причин. Натомість і серед цивілізацій існують відмінності: одні з них характеризуються рівномірним розвитком релігії, наук і мистецтв, політичної сфери й економіки (наприклад, Єгипет і Китай); інші ж відзначились найвищим рівнем лише однієї із сторін культурного життя (євреї — у релігійній сфері, греки — в науках і мистецтвах, римляни — в політиці тощо).


Класичну для XX ст. концепцію цивілізації висунув німецький культуролог Освальд Шпенглер (1880-1936) у праці «Сутінки Європи» (1918-1922). На його думку, ніякої «світової культури» не існує; життя людства – це безперервний процес народження і загибелі культур, які представляють собою своєрідні «організми» зі своєю внутрішньою організацією, кожен з яких є замкненим й абсолютно неповторним. Вони можуть існувати 1200-1500 років, а потім зникають, залишивши різноманітні пам´ятки і сліди, які лише й можуть бути використані іншими культурами, — натомість запозичення й розвиток їх внутрішніх принципів (прафеноменів) неможливе. Отже, Шпенглер заперечує культурне спадкоємство, єдність культури людства й діалог культур. Процес розгортання культури у часі, на його думку, пов’язаний з омертвінням її «органів», спрощенням структури, переходом від різноманітності до одностайності, і, разом з тим, від органічної цілісності всіх складових культури до механічного їх поєднання. Врешті-решт, «культура» перероджується у «цивілізацію», для якої характерне заперечення самого життя — інтелектуалізм й техніцизм, відмова від безпосереднього і творчого сприйняття світу. Таким чином, цивілізація — це заключний етап розвитку якої-небудь культури, для якого притаманний високий розвиток наукових і технічних досягнень і занепад релігії і мистецтва.


Незважаючи на критичне ставлення до конкретно-історичних побудов Шпенглера (зокрема, його «пророцтв»), сучасна культурологія значною мірою будує свою теоретичну базу на основі його ідей. Так, нині прийнято вважати, що культура – це той етап розвитку суспільства, який характеризується становленням, ціннісною орієнтацією і динамізмом; це час творення культурних форм. Натомість цивілізація – це результат культури, її кристалізовані форми, яким притаманна довершеність і, разом з тим, застиглість. Російський мислитель Микола Бердяєв (1874-1949) писав: «Культура є релігійною у своїй основі, цивілізація — безрелігійною... Культура походить від культу, вона пов´язана з культом предків, вона неможлива без священних переказів. Цивілізація є волею до могутності, до облаштування поверхні землі. Культура є національною, цивілізація – інтернаціональною. Культура є органічною. Цивілізація – механічною. Культура заснована на нерівності, на якостях. Цивілізація проникнута прагненням до рівності, вона хоче засновуватись на кількостях. Культура є аристократичною. Цивілізація – демократичною».


Разом з тим, якщо між культурою і цивілізацією немає цілковитої гармонії, то немає і фатальної несумісності. Реальні взаємозв’язки між ними виступають у трьох основних формах: 1) генетична: культура творить цивілізацію; перша не є повною, завершеною, поки не втілилась у другій; 2) структурно-функціональна: культура і цивілізація є різними сторонами людської діяльності як системи і жодна з них неможлива без іншої; 3) дисфункціональна: цивілізація створюється культурою як реалізація її творчого потенціалу, в інтересах вільного розвитку людини; однак, часто досягнуті результати стаючи стереотипними, шаблонними, ведуть до втрати сенсу, «висоти» культурних цінностей, формують ілюзію самодостатності й самовдоволення цивілізації. У взаємозв’язку із культурою вона прагне до підміни функцій, намагається відігравати роль лідера, залишаючи культурі роль аутсайдера. У такі епохи занепаду цивілізацію покидає «душа» культури; це епохи розпаду і глухого кута у взаємовідносинах культури й цивілізації. Для культури – це сигнал до оновлення своїх вічних сенсів та їх об’єктивації у новій цивілізації.


Категория: Культорологія. Історія культури. Рефераты и контрольные | Просмотров: 1210 | Добавил: zx058
Что говорят
Подробно
Для родителей. Семейные и личные вопросы [16]
Воспитание и жизнь детей [34]
Химия. Рефераты и контрольные [0]
Основы безопасности жизнедеятельности и поведения [62]
Этнопсихология. Рефераты и контрольные [12]
Психология. Рефераты и контрольные [38]
Педагогика. Социальная педагогика. Рефераты и контрольные [22]
Культорологія. Історія культури. Рефераты и контрольные [32]
Філософія. Философия. Рефераты и контрольные [6]
Социология. Рефераты и контрольные [15]
Физика. Уроки физики. Рефераты [0]
Кое-что еще
  • Контрольные, рефераты
  • Автомастер-все про авто
  • Библиотека онлайн
  • Кадровая практика
  • Реабилитация
  • Статистика

    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Анализ интернет сайта
    Яндекс.Метрика