Реферат: Культура України початку ХХ ст. Культура України - 17 Января 2012 - Методические материалы - Детям и родителям
Вторник, 06.12.2016, 09:16
ДЕТЯМ и РОДИТЕЛЯМ
Главная | Методические материалы | Регистрация | Вход
Меню сайта
Интересное
Главная » 2012 » Январь » 17 » Реферат: Культура України початку ХХ ст. Культура України
20:41
Реферат: Культура України початку ХХ ст. Культура України

Освіта. Захисників режиму царського самодержавства зовсім не бентежила наявність мільйонів неписьменних в країні, оскільки вони вважали, що освіта породжує небажане для властей вільнодумство. В 1910 р. на Україні рівень письменності населення був нижчим середнього для всієї Європейської частини Російської імперії показника — 30%. На 1000 чоловік населення в початкових, неповних середніх і середніх школах тут навчалося всього 67 учнів. Навіть початкову освіту вдавалося здобути лише незначній частині дітей трудящих. У Київському учбовому окрузі, до складу якого входили п´ять губерній, відвідувало школу лише 10 % дітей шкільного віку. Не кращим було становище і в інших учбових округах.


В 1914—1915 рр. на території України, що входила до складу Російської імперії, налічувалося всього 452 середні школи, в яких навчалось 140 тис. учнів, та 19 вищих навчальних закладів, в яких навчалося 26,7 тис. студентів.


Не кращим було становище народної освіти й на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Тут рівень її розвитку був набагато нижчим ніж в інших провінціях країни. На початку XX ст. з 6240 сіл Галичини 2214 не мали початкових, а 981—будь-яких шкіл. Середніх шкіл на всю Галичину налічувалося 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині існувала лише одна українська гімназія. В Закарпатті ж навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою.


На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні. Подібна політика царизму щодо української мови, як мови навчання, переслідувала далекосяжні цілі — душити розвиток української прогресивної культури в самому зародку. Навіть після скасування у буремні дні революції 1905—1907 рр. заборонних указів 1863, 1876, 1881 рр. щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою, царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання в школах України рідною мовою.


Характеризуючи згубну політику царизму щодо народної освіти на основі узагальнення власних вражень, добутих протягом багаторічного періоду вчителювання у селах України, письменник-демократ С. Васильченко писав у 1911 р. на сторінках київського педагогічного журналу «Світло»: «Школа з нерідною мовою, з чужими по духу вчителями тільки по великій незрозумілості може зватися народною. Сумною і самотньою будівлею стоїть вона серед рідних сіл; круг неї шумить своє життя, народна пісня, мова, народний гумор б´ються у вікна, в двері, в щілини до неї, але в школу не хочуть пустити їх. Немає місця в їй живій мові. А там, де немає живої мови в школі, там немає живої душі, щирості, там немає засобів виховувати і грунтувати духовні дитячі здібності, і цілком зрозуміло, чого наші люди дивляться на свою школу здебільшого або як на Стежку до всяких посад, або, кажуть, до «легкого хліба», а не як на інституцію, що повинна обслуговувати їхні найперші духовні потреби. Тільки після того, коли б залунала по наших школах рідна мова і буйно зашуміло в їй нове життя, всім би стало видно, через що наш народ «двічі неграмотний».


В роки революції 1905—1907 рр. студенти Київського, Одеського, Харківського університетів домагалися запровадження лекційних курсів і практичних занять з історії України, української мови і літератури. Однак читання таких курсів явочним порядком деякими професорами було категорично заборонене після поразки революції, хоча царські власті й дозволили викладати курс «історії малоросійської словесності» як необов´язковий і до того ж лише російською мовою.


Після розгрому першої російської революції самодержавна реакція виступила в новий похід проти всіх «інородницьких товариств». На Україні були заборонені «просвіти», видання літератури і читання публічних лекцій українською мовою. В 1913 р. з виданих на Україні 5283 назв книг лише 176 вийшло українською мовою. З початком імперіалістичної війни царизм остаточно заборонив усі періодичні видання українською мовою. В 1915 р. на всій території України, включаючи зайняту тоді царськими військами Галичину, не лишалося жодної газети чи журналу українською мовою.


Царизм боявся широкого запровадження української мови в культуру і освіту, оскільки демократична громадськість, народні маси України, які виступали на захист рідної мови, відстоювали її права в культурному розвитку, одночасно висували й загальнодемократичні вимоги, зрештою спрямовані на повалення царського ладу.


Таким чином, на початку XX ст. могутнє революційне піднесення мас, зростання рівня їх політичної й національної самосвідомості значною мірою сприяли розвитку української культури. На цій хвилі розгортається творчість цілої плеяди українських, митців, учених, які збагатили вітчизняну і світову духовну скарбницю. І саме за таких умов, як ніколи раніше, виразно проявилося розмежування між тими суспільно-політичними силами, які виступали на захист української культури, мови, і тими, які всіляко гальмували їх розвиток. Широкі народні маси свої сподівання на повне духовне розкріпачення, на вільний розвиток української культури остаточно пов´язали з боротьбою за демократизацію громадського життя.


Наука і техніка. Розвиток науки і техніки на Україні стимулювався загальним політичним та економічним піднесенням. Зокрема, досить активно розвивалася історична наука, яка мала задовольнити духовні запити найширших народних мас. Зростання їхньої національної самосвідомості породжувало глибокий інтерес до свого історичного минулого. Назріла необхідність створення узагальнюючої популярної праці з історії України. 1904 р. в Петербурзі вийшов у світ російською мовою «Нарис історії українського народу» М. С. Грушевського (1866-1934). Пізніше ця книга перевидавалася ще тричі: в 1906, 1911 і 1913 рр. Україномовний варіант її під назвою «Ілюстрована історія України» там же виходив двічі: у 1911 і 1917 рр. Сам автор визначав ці праці як своєрідний конспект його ж фундаментальної багатотомної «Історії України-Руси», вихід у світ якої був подією не тільки науковою, а й політичною. Російські, австрійські та інші реакціонери, які не визнавали за українським народом права на власний розвиток, на свою національну культуру, зазнали відчутного удару. Разом з тим І. Я. Франко у спеціальній науковій розробці «Причинки до історії України-Руси» (1912 р.), високо оцінивши багатство та різнорідність фактичного матеріалу в праці Грушевського, водночас звернув увагу на схильність автора «заповняти прогалини історичних відомостей своїми розумуваннями та комбінаціями».


Сам Франко також виступав як автор ґрунтовних монографій з історії України (переважно її західноукраїнського регіону). Його увагу привертали, зокрема, проблеми масових соціальних і національних рухів, боротьби прогресивної громадськості західноукраїнського населення за збереження і розвиток своєї культури, мови, освіти в умовах насильницького насаджування католицизму та уніатства, колонізаторської політики шляхетсько-магнатської Польщі, а згодом — Австрійської монархії. Будучи талановитим ученим-дослідником і письменником-психологом, Франко створив цілу серію історико-біографічних нарисів присвячених визначним історичним діячам різних часів і народів: Йосифу Шумлянському, Лук´яну Кобилиці, Івану Федоровичу, Сімону Болівару та ін.


Леся Українка також була добрим знавцем не лише вітчизняної, а й зарубіжної історії. На основі фахових праць іноземних авторів вона склала популярний підручник «Стародавня історія східних народів». Зацікавившись методологією історичної науки, поетеса переклала на українську мову книгу італійського історика-соціолога А. Лабріоли «Нариси матеріалістичного розуміння історії».


Найбільший художній твір Коцюбинського «Fata morgana» створено на основі глибокого вивчення автором історико-документальних джерел, у тому числі матеріалів судових слідств і судових процесів над селянами—учасниками революційних подій 1905 р. на Україні. Навички роботи історика-дослідника Коцюбинський набув, працюючи в Чернігівській архівній комісії в 1902-04 рр. Протягом усього свого життя письменник уважно стежив за розвитком історичної науки. У своєму виступі на XIV всеросійському археологічному з´їзді, який відбувся у Чернігові 1908 р., він гнівно затаврував українських ліберальних істориків, які солідаризувалися з відвертими чорносотенцями.


Серед праць, що відіграли значну роль у розвитку наук суспільствознавчого циклу (історії, етнографії, лінгвістики та ін.), а також у піднесенні масової суспільно-політичної і національної самосвідомості, можна назвати ще чотиритомний «Словарь української мови» (1907— 1909), упорядкований Б. Д. Грінченком (1863—1910), тритомну «Українську граматику» (1907—1908) А. Ю. Кримського (1871—1942), упорядковані і науково прокоментовані В. М. Гнатюком (1871—1926) багатотомні фольклористичні та етнографічні розвідки з життя українців Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, нарешті, першу, видану українською мовою 1908 р. у Петербурзі, узагальнюючу популярну, доступну за викладом найширшим масам читачів книгу «Історія України-Русі» М. М. Аркаса (1852—1909). Один із сучасників, відомий спеціаліст у галузі історії історичної науки на Україні В. Біднов, так оцінив історіографічний факт виходу в світ Аркасової «Історії Русі»: «Ні одна українська книжка, крім «Кобзаря», не мала такого успіху, який випав на долю труда М. Аркаса; його купували, читали; питали з захопленням і щиро дякували авторові за його книгу, надсилаючи до нього листи. Видно було, що М. Аркас зрозумів ту велику потребу в популярній історії України, котра почувалася в широких колах нашого громадянства. Автор цих рядків був свідком того, як книжка Аркасова поширювалась серед робітництва і селянства Катери-нославщини, роблячи скрізь надзвичайно велике враження на своїх читачів і пробуджуючи в них національну свідомість. Автор її, безумовно, зробив велику послугу нашому національному рухові; наукові та художні хиби не заважали їй робити свій вплив на ті кола, серед котрих книга розповсюджувалася. Досвід наших днів дає нам яскраві докази того, що не науковість захоплює громадянство, а щось інше, протилежне першій».


Незважаючи на відсутність сприятливих умов для науково-дослідної і винахідницької роботи на українських землях, талановиті ентузіасти, переборюючи всілякі перешкоди з боку офіційних властей, рухали науковий та науково-технічний прогрес. Чимало відомих вчених через політичні утиски та поліцейські переслідування змушені були емігрувати. Так, видатний біолог І. І. Мечников (1845—1916), який тривалий час працював в одеському Новоросійському університеті, переїхав до Парижа, де заснував лабораторію при славнозвісному Пастерівському науково-дослідному інституті. Український учений удостоївся найвищої світової наукової нагороди — Нобелівської премії (1908) за досягнення у новій галузі біології та медицини — імунології (вчення про захисні властивості живого організму від інфекційних захворювань). На пропозицію повернутися на Батьківщину І. І. Мечников відповів рішучою відмовою, підкресливши, що царизм здійснює цілеспрямовану політику руйнування вітчизняної науки.


І все ж українські вчені-медики внесли неоціненний вклад у розвиток вітчизняної і світової медицини. Д. К. Заболотний (1866—1929) першим у світовій науці відкрив шляхи поширення чуми і запропонував ефективні засоби боротьби з цією страшною хворобою. Д. К. Заболотний, М.Ф. Гамалія (1859—1949), В. К. Високович (1854—1912) та інші відомі вчені-медики не раз виїздили в складі експедицій до Індії, Китаю, Аравії, Месопотамії для вирішення наукових і практичних питань боротьби з епідемічними захворюваннями. 18 років (1898—1915) прожив у Індії виходець з України, учень І. І. Мечникова В. М. Хавкін (1860—1930). Разом із місцевими медиками він брав активну участь у ліквідації епідемій чуми і холери, заснував у Бомбеї бактеріологічний інститут, що й донині носить його ім´я.


З метою вивчення природних умов країн Сходу і Африки в тривалі наукові експедиції виїздили всесвітньовідомі українські вчені-ботаніки С. Г. Навашин (1857—1930) і В. І. Липський (1863—1937). Вони одними з перших дали науковий опис рослинного світу Індонезії, Тунісу, Алжиру» а також регіону Середньої Азії.


Технічні відкриття на Україні також утверджувалися у боротьбі проти консервативних сил, які недооцінювали могутні потенції вітчизняної інженерної думки. Технічному прогресу металургії присвятив все свідоме життя талановитий інженер і вчений М. К. Курако (1872—1920). Працюючи довгий час у Донбасі, він зазнавав постійних поліцейських переслідувань через свої демократичні погляди і зв´язки з революційним підпіллям. Незважаючи на всілякі перешкоди, Курако домігся побудування в Донбасі за власними новаторськими проектами доменних печей, що не поступалися кращим західноєвропейським зразкам. З проблемами промислового розвитку Донбасу пов´язав своє життя гірничий інженер Л. І. Лутугін (1861—1915). Складена ним карта геологічної будови Донбасу була відзначена в 1911 р. золотою медаллю на Всесвітній виставці і досі не втратила свого наукового та прикладного значення.


З початку XX ст. Україна вийшла на передові рубежі і в розвитку повітроплавання. Перший аероклуб відкрився 1908 р. в Одесі. Його вихованці М. Н. Єфимов (1881—1920) і С. І. Уточкін (1876—1916) брали участь у вітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях і добивалися рекордів швидкості, висоти і тривалості польоту. У виведенні авіації за межі спорту і перетворенні її на «міцне і корисне надбання людства» велика заслуга належить військовому льотчику П. М. Нестерову (1887—1914). У результаті багаторічних шукань, технічних розрахунків та експериментів він першим у світі розробив теорію і під час служби в 1913—1914 рр. на Україні продемонстрував на практиці ряд найважливіших прийомів вищого пілотажу, в тому числі знамениту «мертву петлю», яка в історії авіації залишилась відомою як «петля Нестерова».


Успіхи у повітроплаванні сприяли технічному прогресові авіації. В 1912 р. у майстерні Одеського аероклубу було побудовано близько двадцяти аеропланів різних систем. Пізніше на базі цієї майстерні виник авіаційний завод. Ряд літаків власної конструкції збудував член Харківського аероклубу, авіаційний конструктор С. Гризодубов. Інтенсивне будівництво нових конструкцій літаків, вертольотів і планерів розгорнулося в Києві на базі Київського товариства повітроплавання, одного з найбільш активних у країні. Саме тут розпочинали свою діяльність Д. П. Григорович (1883—1938)—конструктор першого в світі гідролітака (1912), І. І. Сікорський (1889—1972) — конструктор перших у світі багатомоторних літаків (1912— 1914). Потомствений робітник київського заводу «Арсенал» Ф. Ф. Андерс (1868—1926) у 1911 р. збудував дирижабль «Київ» оригінальної конструкції, який цього ж року здійснив перші експериментальні польоти.


Успіхи технічного прогресу в літакобудуванні на Україні мали тим більше значення, що вони досягалися головним чином завдяки ентузіазму конструкторів-винахідників, які віддавали улюбленій справі не тільки весь свій талант і енергію, а й матеріальні заощадження. Царський уряд зовсім не піклувався про розвиток літакобудування. «Шеф-´ авіації» Російської імперії — великий князь Олександр Михайлович ігнорував той факт, що вітчизняні конструктори нерідко створювали літальні апарати, які за багатьма показниками переважали іноземні, і продовжував обстоювати традиційний шлях поповнення авіапарку країни — купівлю літаків за кордоном. Бюрократична система самодержавства гальмувала розвиток технічного прогресу, душила прагнення народних мас до знань, до освіти.


Література. Наприкінці XIX ст., з виходом пролетаріату на передній край визвольної боротьби трудящих, посилилась і його роль у літературно-творчому процесі. Фактом великого суспільного значення став прихід у літературу письменників-робітників. В українській літературі їх творчу діяльність активно підтримував вже тоді досить популярний російський письменник О. М. Горький, який також багато писав про життя пролетарів. Зокрема, його дружня підтримка, фахові поради, сприяння у виданні написаних творів відіграли першорядну роль у формуванні творчої особистості робітника-письменника А. Я. Шаблен-ка (1872—1930).


Свої перші вірші він надіслав на суд О. М. Горького і одразу ж отримав у відповідь такого підбадьорливого листа: «Я дуже радий, що я, робітник, можу сказати Вам, робітникові, пишіть! Пишіть коротко, просто, як Ви бачили, як почували. Пишіть, як страждає наш брат, як важко йому знайти дорогу до світла, як він хоче щастя, радості, хорошого життя і як змушений падати в бруд. Пишіть!» Ряд поетичних творів Шабленка написано під впливом поезій Т. Г. Шевченка, йому робітничий поет присвятив вірш «Кобза». Серед творів Шабленка виділяються своєю. художньою досконалістю та високим ідейним змістом вірш «Ранок» і оповідання «За півдня», надруковані в період революції 1905—1907 рр. Оптимістичним світосприйняттям проникнутий вірш Шабленка «Шахтарі» (1910 р.), що закінчувався таким революційним закликом:


Гей, скоро шахтар запанує!


Дорогу шахтарським робочим рукам!


Дорогу тому, хто працює!..


Безмежною вірою в нездоланні сили революційного пролетаріату сповнені твори іншого робітника — Т. М. Романченка (1880—1930). Він був твердо переконаний, що «прийде година—розкується весь пролетарський край» (вірш «Борцеві», 1907 р.). Але станеться це лише в результаті самовідданої боротьби героїв-пролетарів, яких прославляє робітничий поет:


Вперед, за волю, йди, не бійся


Хоч згинеш в боротьбі,


Вір в кращу долю


І надійся,


Хвала і честь тобі!


Поетеса Галина Супруненко, звертаючись до робітників, закликала їх повстати проти гнобителів:


Темнеє царство скоріше руйнуйте,


Світле, нове на руїнах будуйте,


Годі ж мовчати!


Час вже повстати,


Бій розпочати!


У шахтарському Донбасі сформувався як революційний .робітничий поет П. К. Махиня (1890-1922). Свою «шахтарську ліру» поет віддав «боротьбі робочих миру і Україні». В поетичних творах Махині просто, яскраво й образно відбито найзаповітніші прагнення, мрії і бажання людей Праці. У вірші, присвяченому 100-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка, він писав:


Заповів Тарас Шевченко


Кайдани порвати


Та з сокирами в руках


Волю здобувати.


Та не вмер Кобзар безсмертний


— Це тільки здається,


Бо у кожного із нас


Його серце б´ється.


На революційно-демократичних засадах грунтувалася поетична творчість О. І. Олеся (Кандиби) (1878—1944). Закликаючи до збройної боротьби за повалення самодержавства, поет різко засуджує тих, хто вороже чи навіть просто байдуже ставиться до цих закликів. З 1907 по 1917 р. Олесю вдалося видати чотири збірки своїх поетичних творів. Червоні прапори, під якими виступали революціонери, заполонили його поезію тих років. Майже з фотографічною точністю поет відображає реальні картини вуличних процесій революційне настроєних мас:


Червоні прапори, куди не кинеш оком, Цвітуть на вулицях, як макові квітки, Під ними хвилями, нестриманим потоком Ідуть і йдуть робітники.


М. Ф. Чернявський (1868—1946), оспівуючи червоні прапори як символи визволення мас від гноблення та експлуа-тації, водночас застерігає від того, щоб не перетворити їх у символи розгнузданої сваволі:


Червоний прапор звивсь над нами... Святий той прапор бережіть І мозолистими руками Вгорі, у всіх над головами, Той прапор високо держіть. — То — символ волі. Не скаляйте Його насильством. Не спляміть Злобою темною...


Першим в українській поезії Чернявський у ряді своїх віршів засуджує будь-яку війну як засіб розв´язання міжнародних конфліктів.


Беручи активну участь у визвольному русі, українські письменники-демократи в своїх творах намагалися розкрити активну участь робітників у боротьбі за соціальне визволення всіх трудящих, обстоювали думку про необхідність ліквідації жорстокого експлуататорського ладу.


На противагу декаденствуючим українським літераторам, які в своєму зневажанні народних мас доходили до того, що навіть відверто проголошували, нібито активна боротьба пролетаріату за своє соціальне визволення є «неестетичною» і не може бути предметом зображення в художній літературі, що «життєві цінності не повинні ставати достоянієм маси», М. М. Коцюбинський ставив за приклад для всіх передових письменників творчість І. Я. Франка, який приділяв велику увагу зображенню «боротьби капіталу з працею». Справді, І. Я. Франко першим в українській літературі показав історичне місце пролетаріату як найактивнішого борця проти всякого гніту і експлуатації в капіталістичному суспільстві.


Під впливом могутнього піднесення визвольної боротьби трудящих мас посилилась та урізноманітнилась соціальна тематика і гуманістична спрямованість української літератури. Зважаючи на зрослі потреби читача, якому, за влучним зауваженням західноукраїнського письменника-демократа Осипа Маковея (причому він мав на увазі читачів усієї України), «уже надоїли: 1) теми з минувшини, писані «в юродивому стилі»; 2) теми з життя люду, оброблювані на стару етнографічну манеру». Українські письменники все більше звертаються до гострих соціальних тем сучасності, показують посилення революційної активності мас, викривають антинародну сутність самодержавства і хижацького експлуататорського ладу.


М. М. Коцюбинський закликає письменників розробляти теми «філософічні, соціальні, психологічні, історичні та інші», не обмежуватися описом життя селянства, а й звертати увагу «на інші верстви суспільності, на інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний та ін.». Це побажання значною мірою реалізував у своїй творчості талановитий письменник В. К. Винниченко (1880—1951), хоча його ідейні переконання були неоднозначними, а то й суперечливими. Деякі твори письменника прихильно сприймалися прогресивною громадськістю, інші викликали осуд. В його численних оповіданнях, а також повістях «Краса і сила», «Голота», «Талісман» та інших, написаних напередодні і в період революції 1905-07 рр., емоційно і образно показані процес пролетаризації українського села, побут сільськогосподарського пролетаріату і зростання його революційної свідомості, активна підприємницька діяльність української буржуазії, жахи солдатчини і царських в´язниць. А після поразки революції твори Винниченка (романи, повісті, п´єси — «Чесність з собою», «Рівновага», «Божки», «По-свій», «Щаблі життя», «Заповіти батьків», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Дисгармонія», «Брехня», «Великий молох» та ін.) наповнюються образами інтелігенції, зневіреної в ідеалах соціалізму, поглиненої занепадницькою психологією, спустошеної індивідуалістичною мораллю, яка не розмежовує чесність і підлість, добропорядність і ренегатство. Подібні тенденції у творчості Винниченка відповідали смакам і запитам найширших кіл ліберальної буржуазії, підносилися нею на щит. Протилежну оцінку згаданим творам давали представники демократичного напряму (М. М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Ю. Кобилянська, О. М. Горький).


Найвищим досягненням української дожовтневої прози вважається повість М. М. Коцюбинського (1864—1913) «Fata morgana». Це справжня епопея революційного руху в українському селі напередодні і під час революції 1905-07 рр. Автор відобразив нові, характерні для того періоду явища на селі, пов´язані насамперед із зростанням впливу робітничого класу на боротьбу селянства.


В цілому ряді оповідань («В дорозі», «Intermezzo», «Подарунок на іменини», «Сон») Коцюбинський змалював образи безстрашних, несхитних революціонерів — мужніх борців за волю народу. Історичний сюжет в оповіданні «Дорогою ціною» Коцюбинський також підніс до злободенного звучання в умовах революційного передгроззя, розкривши волелюбні національно-визвольні традиції українського народу.


Революційним пафосом пройнята поезія Лесі Українки (1871-1913), яку на рубежі XIX—XX ст. Франко вітав: «Від часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини». В дні революції 1905-07 рр. музу великої української письменниці, за її власним висловом, обмарив «суворий багрянець червоних корогов і гомін бурхливої юрби». Написані нею у ті роки поетичні твори «Осіння казка», «В катакомбах», «Пісні про волю» прославляють борців за волю народу. В оповіданні «Помилка» (1906) письменниця вперше в українській художній літературі змалювала образи революціонерів, членів робітничої партії.


А. Ю. Тесленко (1882—1911) зумів побачити в реальному житті і відобразити в своїх оповіданнях новий тип людини тодішнього села — селянського революціонера. Піднесення визвольної боротьби селян проти гнобительських капіталістичних порядків з великою художньою силою показав у своїх творах («Мужицька арихметика», «Осінній ескіз», «Чайка») С. В. Васильченко (1879— 1932).


Неперевершений в українській літературі митець короткої психологічної новели В. С. Стефаник (1871—1936), літературний талант якого так високо цінили І. Я. Франко і О. М. Горький, за короткий час з 1899 до 1905 р. видав чотири збірки своїх творів («Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово»). Згодом новели Стефаника виходять у перекладах російською, польською, чеською та Іншими мовами. Герої творів Стефаника — це здебільшого сільська біднота, спролетаризовані селяни, які терплять неймовірну нужду в капіталістичному суспільстві.


Близькими за змістом до творів Стефаника були оповідання Марка Черемшини (1874-1927), присвячені злиденному життю гуцульського селянства, та Л. С. Мартовича (1871-1916), який розкрив процеси соціального розшарування на селі, пролетаризації селянської бідноти. До кращих творів світової літератури про селянство належить повість О. Ю. Кобилянської (1863—1942) «Земля». З надзвичайною художньою силою письменниця розкрила приватновласницьку психологію дрібних власників-селян, їх споконвічне, непереборне прагнення працювати на своїй власній землі.


Чільне місце в українській літературі початку XX ст. займала тематика, пов´язана з розвінчанням лицемірної політики ліберальної інтелігенції, яка лише намагалася ,грати роль захисника інтересів народу, борця проти самодержавства, а насправді всіляко прислуговувала йому. Таку, часом лицемірну, а часом полохливу політичну поведінку лібералів викривали українські письменники-демократи. В період революції 1905-07 рр. в українській літературі особливо поширюється жанр революційної сатири в прозі і поезії.


Цілу галерею типових образів представників українського ліберального панства вивела в циклі своїх сатиричних віршів («Пан політик», «Пан народовець», «Веселий пан», «Практичний пан») Леся Українка. Проти егоїзму та індивідуалізму ліберальної буржуазії, яка лише на словах виступала за «волю особи», а насправді прислуговувала силам реакції, спрямована драма поетеси «Камінний господар». Консервативне міщанство, яке підриває творчі поривання людини і позбавляє її справжнього щастя, засуджується у драмі-феєрії «Лісова пісня», одному з найкращих драматичних творів Лесі Українки.


М. М. Коцюбинський у своїх новелах «Сміх», «Сон», «В дорозі», «Коні не винні» розвінчує обивательщину, міщанство, які вихолощують у людині кращі почуття, підривають у неї волю до боротьби з соціальною несправедливістю. В оповіданнях «Для загального добра», «Лялечка» письменник показує повний крах народницької теорії «малих діл» при найменших спробах застосувати її до тодішнього сповненого соціальних та міжнаціональних антагонізмів життя. Так само західноукраїнський письменник О. С. Маковей (1867—1925) у своїх творах («Як я продавав свої новели», «Нові часи», «Клопоти Савчихи», «Казка про невдоволеного русина», «Ревун») піддав гострій критиці консервативні кола галицького міщанства за їх політичне дворушництво, лояльність до австрійських властей, ворожість до народних мас і, зокрема, до культури українського народу. Повість іншого західноукраїнського письменника Леся Мартовича—«Забобон» вважається одним із найвизначніших сатиричних, антиклерикальних творів української літератури, який тогочасна критика заслужено поставила в один ряд із славнозвісними «Мертвими душами» М. В. Гоголя.


Сатиричне оповідання Маковея «Як Шевченко шукав роботи» і стаття С. В. Васильченка «Гринченко о «Кобзаре» спрямовані проти недооцінки значення творів Т. Г. Шевченка для тодішньої національно-визвольної і суспільно-політичної боротьби. Леся Українка у своїх статтях піддала критиці деякі твори І. С. Нечуя-Левицького, О. Я. Кониського та інших авторів, у яких пропагувалася консервативна культурницька теорія «малих діл».


Мистецтво театральне, музичне, образотворче. Основоположники українського професіонального театру, його корифеї — М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Садовський, М. Заньковецька — були митцями-громадянами, які вбачали в театральній сцені трибуну соціального, національного, естетичного і етичного виховання має. Піднесенню громадської ролі українського театру сприяло й те, що в роки першої російської революції він, нарешті, позбавився офіційних репертуарних обмежень і дістав можливість давати вистави українською мовою за п´єсами світової і російської драматургії (Шекспір, Шіллер, Гольдоні, Ібсен, Гоголь, Островський, Толстой, Чехов).


1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший на Україні стаціонарний український театр. Наступного року в ньому було урочисто відзначено 25-річчя сценічної діяльності геніальної української актриси М. К. Заньковецької. Ювілярка отримала безліч привітань з усіх кіпців України і Росії, зокрема від Московського художнього театру, ідейними принципами найширшого демократизму спорідненого з українським демократичним театром. Основоположники Московського художнього театру В. І. Немирович-Данченко і К. С. Станіславський зазначали, що таких актрис, як Заньковецька, буває не більше двох-трьох на ціле століття, Що блискуча плеяда тодішніх митців української сцени має бути занесена золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва. Свою першу, виїзну гастрольну поїздку Московський художній театр зробив у Київ 1912 р., після чого М. К. Заньковецька і П. К. Саксаганський заходилися створювати Український художній театр (брак матеріальних коштів і світова війна завадили здійсненню цього наміру).


Порівняно з іншими театрами Києва стаціонарний український театр встановив найдешевші ціни на квитки, організовував виїзні вистави у селах і швидко зажив слави театру «для мужиків і плебсу». Катеринославський аматор — кінооператор Д. Сахненко екранізував вистави цього театру «Наталка Полтавка» і «Наймичка». Тим самим було започатковано історію українського художнього кінематографа.


Чільне місце у репертуарі театру Садовського зайняли музично-драматичні твори відомих українських, російських, польських, чеських, італійських композиторів. Здійснюючи на високому ідейно-художньому рівні, поряд з уже випробуваними часом такими популярними національними операми, як «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського і «Наталка Полтавка» М. Лисенка, постановку багатьох інших музично-драматичних творів («Чорноморці», «Утоплениця», «Різдвяна ніч», «Енеїда» Лисенка, «Катерина» М. Аркаса, «Роксолана» Січинського, «Галька» С. Монюшка, «Продана наречена» Б. Сметани, «Сільська честь» П. Масканьї), театр Садовського не тільки жанрово урізноманітнював свій репертуар, а й розвивав кращі національні особливості українського театру, в якому органічно поєднувались драматичне і музично-вокальне мистецтво.


Музична культура оперних постановок у театрі Садовського сягала високого рівня. З великим успіхом виконували сольні партії в оперних виставах М. Литвиненко, О. Петрова, М. Садовський, О. Петляш та інші співаки. Завдяки творчим зв´язкам з видатним українським композитором М. В. Лисенком театр Садовського першим здійснив постановки багатьох його опер. Визначною подією у культурному житті України стала постановка в 1911 р. опери Лисенка «Енеїда» (на лібретто Садовського), яка в завуальованій сатиричній формі фактично засуджувала самодержавний лад Російської імперії. І


Відгукуючись на піднесення визвольної боротьби трудящих мас, М. В. Лисенко в період революції 1905—1907 рр. створив величезної ідейно-художньої сили хор-гімн «Вічний революціонер» на слова Ї. Я. Франка. Побудований на узагальненні бойових інтонацій робітничих пісень, твір М. В. Лисенка та І. Я. Франка звучав як могутній заклик до боротьби проти тиранії і поневолення. Він швидко поширився серед робітників та студентської молоді, став однією з найулюбленіших пісень, виконуваних під час політичних сходок, демонстрацій та мітингів.


В музичній спадщині Лисенка є чимало творів на тексти І. Я. Франка, Т. Г. Шевченка, Лесі Українки, Г. Гейне та інших поетів, сотні обробок українських народних пісень, що мають велику мистецьку цінність. Багато з них . за життя композитора так і не побачили світу. Зокрема, незважаючи на настійні вимоги передової громадськості, царські власті не дали дозволу на постановку історико-героїчної опери Лисенка «Тарас Бульба» — шедевра української оперної класики. Вони всіляко перешкоджали сценічному виконанню й інших творів композитора. Підозру властей викликала активна участь Лисенка в пропаганді передової демократичної культури, його демократичні погляди, зв´язки з соціал-демократичним підпіллям (молодший брат композитора — Андрій — був професіональним революціонером).


Лисенко все життя мріяв про те, щоб обдарована молодь з народу дістала можливість здобути спеціальну вищу музичну освіту. 1904 р. він заснував у Києві музично-драматичну школу і керував нею до самої смерті. Школа готувала диригентів, хормейстерів, виконавців гри на народних українських інструментах, співаків, режисерів, акторів. Для підготовки театральних спеціалістів тут було відкрито два відділи: російської та української драми. Зі стін цього навчального закладу вийшло чимало визначних митців, талант яких розкрився вже після Жовтневої революції — композитор К. Г. Стеценко, співак М. В. Микиша, актори Б. В. Романицький, О. М. Ватуля та ін.


К. Г. Стеценко (1882—1922) став безпосереднім продовжувачем кращих творчих традицій М. В. Лисенка в українській музичній культурі. Все своє свідоме життя композитор присвятив збиранню, вивченню і пропаганді української народної пісні, яку він називав душею народу. Цілий ряд його вокальних творів за своїм ідейно-художнім рівнем наближається до кращих зразків українського музичного фольклору. Музично-вокальні твори, написані на тексти віршів Шевченка, Франка, Грабовського, Лесі Українки, композитор розучував у керованих ним самодіяльних робітничих хорах.


Композитор М. Л. Леонтович (1877—1921) також брав активну участь у керівництві самодіяльними гуртками. Великою популярністю користувалися його оригінальні композиції, створені на основі українських народних пісень. Західноукраїнський композитор С. П. Людкевич (1879— 1979), натхнений революцією 1905—1907 рр., написав монументальну кантату «Кавказ» на слова Т. Г. Шевченка.


На початку XX ст. у Львові вийшов у світ упорядкований ним двотомний збірник «Галицько-руські народні пісні». Разом з художником І. І. Трушем композитор організував , видання «Артистичного вісника» — першого на Україні україномовного фахового мистецтвознавчого журналу.


До найвищого рівня світового вокального мистецтва піднялася вихованка Львівської консерваторії С. А. Крушельницька (1872—1952). П голос зачаровував слухачів країн Європи, Америки, Африки. Всесвітньовідома співачка з великим успіхом давала концерти у Петербурзі, Одесі. Але вимріяне бажання побувати в Києві Крушельницькій здійснити не вдалося через заборону царських властей, які знали про симпатії співачки до українського національного руху, визвольної боротьби народних мас, про її близькі стосунки з М. В. Лисенком, Лесею Українкою та іншими представниками демократично настроєної української інтелігенції.


Талановитий живописець, критик і громадський діяч революційно-демократичного напряму І. І. Труш (1869— 1941) —автор пейзажних полотен, портретів видатних діячів української демократичної культури І. Я. Франка, Лесі Українки, В. С. Стефаника, М. В. Лисенка та ін. Значною подією в культурному житті України стала перша всеукраїнська художня виставка, організована за ініціативою Труша 1905 р. у Львові. На ній були широко представлені твори художників як із західних, так і східних земель України. Особливо великим успіхом у відвідувачів виставки користувалось художнє полотно «Гість з Запоріжжя», автором якого був племінник Т. Г. Шевченка Ф. С. Красицький (1873—1944), учень великого російського художника І. Ю. Рєпіна.


Життєвий і творчий шлях Рєпіна був тісно зв´язаний з Україною, де він народився, довгий час проживав, створив багато безсмертних полотен, у тому числі з української тематики. З щирою любов´ю і благоговінням ставився Рєпін до Т. Г. Шевченка. Коли передова українська громадськість виявила намір спорудити в Києві пам´ятник геніальному українському поету і художнику, Рєпін узяв діяльну участь у цій справі, зокрема намалював ряд ескізів до майбутнього пам´ятника. Однак царські власті не дали дозволу на його спорудження.


Видатний український художник М. К. Пимоненко (1862—1912) був зв´язаний багаторічною особистою дружбою з Рєпіним. За його порадою він вступив до Товариства передвижників, яке об´єднувало представників передової, демократичної культури в образотворчому мистецтві Росії (включаючи й Україну). Художні полотна Пимоненка не раз експонувалися на всеросійських виставках і за рубежем — у Парижі, Берліні, Мюнхені. В його картинах «Жертва фанатизму», «Конокрад», «Проводи рекрутів», «Проводи запасних», «На Далекий Схід» та інших викривалися негативні явища в житті тодішнього українського села, релігійне мракобісся, самодержавний лад.


Високі принципи реалістичного демократичного мистецтва на Україні утверджували й інші передвижники. Співчуттям до пригнобленого експлуататорським ладом люду проникнуті пейзажі спустошених українських сіл П. О. Левченка, замальовки з життя народів Середньої Азії, створені С. І. Свєтославським, картини М. С. Самокиша і М. Ярового, в яких знайшли відображення революційні події 1905-07 рр. Ф. С. Красицький, О. Г. Сластіон та інші художники активно співробітничали в першому українському масовому сатиричному журналі «Шершень», що видавався у Києві під час першої російської революції, Тоді ж група одеських художників на чолі з К. К. Костанді організує вала видання сатиричного ілюстрованого журналу «Звон».


Своєрідним внеском у боротьбу передових демократичних сил суспільства проти царизму стали також численні твори українських художників, присвячені темі героїчного минулого українського народу. Монументальне реалістичне полотно великої емоційної сили «Похорон кошового» створив у 1900 р. О. Мурашко. Чільне місце в розробці історичної тематики засобами образотворчого мистецтва на Україні належить С. І. Васильківському (1854-1917). В багатьох його картинах поетично оспівуються мужність і героїзм запорозького козацтва, яке виступило на захист своєї Батьківщини («Запорожець у розвідці», «Козаки в степу», «Козачий пікет», «Козачий табір», «Бій запорожців з татарами»).


У 1900 р. С. І. Васильківський разом з М. С. Самокишем видав «Альбом української старовини», куди ввійшло 20 ілюстрацій, виконаних на основі глибокого вивчення історичних і етнографічних матеріалів. Зокрема, в ньому були вміщені замальовки типів українських козаків, батальні сцени, зображення зразків козацької зброї, портрети Богдана Хмельницького, Петра Могили, Івана Ґонти, Григорія Сковороди.


Значним внеском у розвиток передового українського образотворчого мистецтва стали монументальні картини «Вибори полковника Пушкаря і передача йому клейнодів», «Ромоданівський чумацький шлях» та «Бій козака Голоти з татарином». Автори картин — художники С. І. Васильківський, М. С. Самокиш, М. А. Беркос та М. М. Уваров прикрасили ними у 1907 р. щойно збудований за проектом архітекторів В. Кричевського та К. Жукова будинок Полтавського земства. Сама ця споруда була досить вдалим взірцем українського національного стилю в архітектурі, заплідненого народним образотворчим мистецтвом.

Категория: Культорологія. Історія культури. Рефераты и контрольные | Просмотров: 610 | Добавил: zx058
Что говорят
Подробно
Для родителей. Семейные и личные вопросы [16]
Воспитание и жизнь детей [34]
Химия. Рефераты и контрольные [0]
Основы безопасности жизнедеятельности и поведения [62]
Этнопсихология. Рефераты и контрольные [12]
Психология. Рефераты и контрольные [38]
Педагогика. Социальная педагогика. Рефераты и контрольные [22]
Культорологія. Історія культури. Рефераты и контрольные [32]
Філософія. Философия. Рефераты и контрольные [6]
Социология. Рефераты и контрольные [15]
Физика. Уроки физики. Рефераты [0]
Кое-что еще
  • Контрольные, рефераты
  • Автомастер-все про авто
  • Библиотека онлайн
  • Кадровая практика
  • Реабилитация
  • Статистика

    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Анализ интернет сайта
    Яндекс.Метрика