Реферат: Культура західноєвропейського Середньовіччя. Історія світової і вітчизняної культури. - 17 Января 2012 - Методические материалы - Детям и родителям
Вторник, 06.12.2016, 09:16
ДЕТЯМ и РОДИТЕЛЯМ
Главная | Методические материалы | Регистрация | Вход
Меню сайта
Интересное
Главная » 2012 » Январь » 17 » Реферат: Культура західноєвропейського Середньовіччя. Історія світової і вітчизняної культури.
20:21
Реферат: Культура західноєвропейського Середньовіччя. Історія світової і вітчизняної культури.

Середні віки (V—ХVI ст.) — це епоха, початок якої збігся з відмиранням античної культури, а кінець — з її відродженням в Новий час. В основі середньовічної культури лежать традиції Західної Римської імперії, що представляють т.зв. «романський початок». Головними в культурній спадщині Рима є правова культура, наука, мистецтво, філософія, християнство. Ці традиції засвоювалися під час боротьби римлян з варварами і активно впливали на власну культуру язичеського родоплемінного життя франків, бриттів, саксів, ютів і інших племен Західної Європи, що представляє т.зв. «германський початок» середньовічної культури. В результаті взаємодії цих початків виникла напруга «діалогу культур», що дало могутній імпульс становленню і розвитку власне західноєвропейської середньовічної культури.


Її матеріальну основу складали феодальні відносини, головною особливістю яких були: 1) умовність власності на землю: феодал «тримав» феод — землю з селянами на правах володіння, одержуваного від вищестоящого феодала (сеньйора), що, у свою чергу, також був васалом феодала, що займає більш високу ступінь у політичній ієрархії; 2) особисте й економічне підпорядкування селян «власникам» землі. Основні форми залежності — патронат і кріпосне право; 3) взаємні зобов´язання сеньйора і васала, жорстку єдність прав і обов´язків.


Середньовічна культура формувалася в умовах панування натурального господарства замкнутого світу сільського маєтку, нерозвиненості товарно-грошових відносин. Надалі соціальною основою культури усе більш ставало і міське середовище, бюргерство, ремісниче цехове виробництво, торгівля, грошове господарство.


Соціальна основа Середньовіччя виступає насамперед як політичне панування військового стану — рицарства, засноване на сполученні прав на землю з політичною владою . Цю сферу культури відрізняє ієрархічна вертикаль, де соціальні відносини сеньйора і васала будувалися на основі договорів, сімейних зв´язків, особистої вірності, відданості і покровительства, що скріплюють «роздроблене» суспільство. З утворенням централізованих держав формувалися стани, що складають структуру середньовічного суспільства — духівництво, дворянство й інші жителі, пізніше названі «третім станом», «народом». Духівництво піклувалося про душу людини, дворянство (рицарство) займалося державними справами, народ — трудився. Тим самим християнський зразок людини трансформувався в станові ідеали людського життя.


Цікавою особливістю цього процесу стало формування чернецтва, що уособлювало перехід від общинного чекання царства Божого на землі до досягнення індивідуального спасіння шляхом аскетичного «співрозп´яття» Христа при житті, спільної святої життєдіяльності. Одним з перших орденів західної церкви є бенедиктинський (VI ст.) Він являв собою об´єднання монастирів з єдиним Статутом. Характерною рисою бенедиктинців було практичне милосердя, висока оцінка праці, активна участь в економічному житті суспільства. Головною метою домініканського ордену (XII ст.) була боротьба з єретиками. Ченці францисканського ордену (XIII ст.) прагнули наслідувати злидарське життя Христа на землі.


Для другої станової групи — дворянства — характерні інші уявлення про людину і її місце у світі. Рицарський ідеал людини припускав знатність походження, хоробрість, турботу про честь, прагнення до подвигів, шляхетність, вірність Богові, своєму сеньйорові, Прекрасній Дамі, слову, що, утім, стосувалося тільки відносин з «шляхетними» людьми, але не з народом. У цих умовах особиста воля людини не просунулася далі волі вибору пана. Якщо в античному світі громадянин поліса відчував свою єдність із соціальним цілим у повсякденному житті, то середньовічна цілісність різко відрізнялася від полісної своєю ієрархічністю. Середньовічна людина цей зв´язок з цілим відчувала лише духовно, через Бога. Тим самим у Середні віки почався перехід від рабовласницького співтовариства рівних, вільних громадян — до феодальної ієрархії сеньйорів і васалів, від етики державності — до етики особистого служіння.


Середньовічний тип відношення людини до світу складався на основі феодальної власності, станової замкнутості, духовного панування християнства, переваги універсального, цілого, вічного над індивідуальним, минущим. В цих умовах найважливішим досягненням середньовічної культури став поворот до осмислення проблеми становлення людини як особистості. До XIII ст. переважала тяга до загального, принципова відмова від індивідуального, головним для людини була типовість. Європеєць жив у суспільстві, що не знає розвиненого відчуження, у якому людина прагнула бути «як всі», що було втіленням християнської чесноти. Середньовічна людина виступала як канонічна особистість, що уособлює відокремлення особистого початку від загального і підпорядкування особистого загальному, надіндивідуальному, освяченому релігійними формами свідомості.


Після XIII ст. намітився світоглядний поворот, усе більш усвідомлювалися домагання окремої особистості на визнання. Цей процес йшов поступово, поетапно, почавши з усвідомлення приналежності людини не тільки до християнського світу, але і до свого стану, цехового колективу, де особисті характеристики були можливі остільки, оскільки вони прийняті і схвалені своїм колективом. Людина ставала становою особистістю (на відміну від родової особистості античного світу).


Наступний етап — виконання людиною своїх соціальних ролей. Власне кажучи, у Зрілому Середньовіччі людина виступала не стільки як особистість, скільки як її соціальна роль (купець, рицар, ремісник), коли життя людини є виконання своєї соціальної ролі, що втілюється в професії. Людина ототожнювалася зі своєю професією, а не займалася тією або іншою професійною діяльністю. Канонічний тип особистості почав відчувати соціальну напругу під тиском розвитку форм спілкування людей у процесі становлення буржуазних відносин. Відчуваючи свою зростаючу самостійність в економічній сфері, особистість усе більш стала усвідомлювати свою протиставленість колективу. Це висувало нові вимоги і до духовного світу людини.


Головною рисою духовної культури Середньовіччя є домінування християнської релігії. Вона виступає як нова світоглядна опора свідомості, вираження претензії на святе, чисте життя, що виникає в людини, стомленої плотським активізмом пізньої римської Античності. Язичеські релігії були не готові до цьому, але і великі маси людей теж не були здатні стати аскетами маніхейского типу. Християнство з´явилося свого роду «золотою серединою», компромісом духу і плоті, тому що, при усій своїй духовності, Христос воскреє як тілесна істота, що має плоть і кров, яку можна помацати (Фома Невіруючий). Крім того, один Бог краще зрозумілий людині, що має одного феодального хазяїна — сеньйора.


Чи завжди мало християнство в Середні віки абсолютно пануюче становище або йому протистояло, виступало альтернативою яке-небудь інше явище? У період раннього середньовіччя, аж до X ст., навіть у таких офіційно християнських країнах, як Англія, Франція, Італія, Іспанія, поряд із християнством зберігали великий вплив язичеські вірування варварів, в різних соціальних прошарків була своя особлива релігійність. Так, для знаті більш характерне формальне сповідання християнства і менш виражене збереження язичества. Для простолюду — навпаки. У цей період були досить поширені випадки, коли навіть церковне начальство, саме варваризоване або не здатне боротись з дикістю магнатів і народу, йшло на поступки в релігійній сфері і духовній практиці. І все-таки, незважаючи на це «двовірство», християнство вже в даний період явно переважало над язичеством, і до початку II тис. на більшій частині території Західної Європи воно стало єдиною релігією. Це підтверджується і тим, що повсюдно почалося будівництво церков, вони з´явилися при всіх хоч трохи значних приходах, і за своїми розмірами церковні будівлі нерідко перевищували потреби парафіян.


Даний факт свідчить не тільки про економічний підйом, але і про підвищення релігійного ентузіазму людей. Так, починаючи з X ст. і до епохи Просвітництва (кінець XVII — XVIII ст.) християнство стає релігією, що входила в життя кожного європейця з моменту його народження, супроводжувала його протягом усього його земного існування і вводила в загробний світ. Проте європейські філософи і вчені давно говорили про істотні різниці способу мислення, нравів і поведінки християн-панів і християн-простолюдинів. На початку XX ст. в результаті цього виникла теорія двох культур: аристократичної і народної. Тепер помітного впливу набула точка зору, що в єдиній середньовічній християнській культурі існують два полюси: вчена культура духовної і інтелектуальної еліти (освіченої меншості) і культурні традиції простолюду (мовчазної більшості), конденсовані в фольклорній творчості.


В зв´язку з вивченням ролі християнства в середньовічній культурі варто звернути особливу увагу на так звану «культуру мовчазної більшості». Хоча прості люди не знали, не бажали мати іншої релігії і здебільшого з ентузіазмом приймали християнство, вони в світосприйманні, самовідчутті, думках, образах, почуттях, нарешті, в поведінці до невпізнанності перетворювали християнське віровчення. Досить вказати на народні марновірства, на популярність ворожіння, чаклунства, які з часів Середньовіччя і дотепер використовують в християнській релігії: молитва-заклинання, хрест-амулет, чудотворні ікони тощо.


Отже, наявність фольклорної культури являє собою досить явну світоглядну опозицію ортодоксальному християнству. Його світоглядною віссю стає віросповідний християнський зв´язок одновірців, їх духовно-моральних шукань. Християнство всі ідеали, що надихали Античність — радість земного буття, почуттєве, любовне сприйняття реального світу, уявлення про людину в всій її моці і славі, усвідомлення її увінчанням природи, — замінило прагненням до загробного існування, зневаженням людини, зведенням її до гріховної істоти, осудженням всіх тілесних радостей, жахом перед нерозгаданими силами природи. Перехід від античного атлета, що живе земними радостями, в гармонії з світом, до аскета, спрямованого до духовної єдності з Богом, являє собою новий рівень духовної самосвідомості людини. В християнстві зразком виступає людина смиренна, духовна, страждаюча, прагнуча спокути гріхів, спасіння з Божою допомогою.


В умовах панування есхатологізму і психології месіанства сутність морального ідеалу середньовічної християнської ідеології можна представити єдністю Віри, Надії і Любові. В цій тріаді Віра виступає як особливий стан духу, коли до Бога веде свята простота. Надія уособлює ідею порятунку від гріха за допомогою Бога через загробне воздаяння, шлях до якого — смиренність, слідування зразкам освяченої церквою поведінки. Любов розуміється як любов до Бога, як зв´язок, устремління до нього людини.


Самим головним догматом християнства є віра в єдиного всемогутнього і всеблагого Бога. Причому вирішальне значення для християнства має те уявлення про Бога, що Він є Бог-Отець, Бог-Любов, а люди — діти Божі. Наступна кардинальна ідея — боговтілення, боголюдяність. Її суть в тому, що Бог-Отець в своїй нескінченній любові до людей прийняв людський вигляд, жив за законами матеріального світу, страждав і вмер як людина, будучи невинним. Цією жертвою він спокутував гріхи людей і врятував їх для життя вічного. Бог, що втілився, є Син Божий, Спаситель (Христос). І тому прийти до Бога-Отця можна тільки через віру в Христа. Нарешті, ще одна дуже важлива ідея християнства — це віра в царство Боже (Небесне).


Царство Небесне — це божественний світ, куди в остаточному підсумку повинні прийти люди, щоб з´єднатися з Богом для вічного благого життя. Але вже на землі кожна людина може прийняти його в свою душу подвигом віри і любові («Царство Божие всередині вас»). Якщо приймати значення цих ідей для культури як способу культивування (вирощування і поширення) цінностей, то очевидно, що християнство вважає земне, видиме, природне існування недосконалим і підлягаючим подоланню. Але це не значить, що воно відкидає всякі земні цінності. Навпаки, вищою земною цінністю воно утверджує душу людини. Вона вища всяких земних благ і важливіша світу в цілому («що користі, якщо ти придбаєш весь світ, а душу втратиш»).


Зрозуміло, що кожна душа заслуговує любові сама по собі, а не в зв´язку з тими або іншими достоїнствами людини (талант, краса, щедрість тощо). По-друге, в такий спосіб утверджується як цінність любов людини до людини. По-третє, якщо душа важливіша всіх земних благ і світу в цілому, і якщо любити іншу людину слід не за щось, а по-братерському, значить ще одною цінністю, впровадженою християнством для культивування, є свобода.


Свобода, як вище надбання людини, просвічує через всі ідеї християнства. Але інтенсивніше всього вона, можливо, виражена в подвигу віри. Віра в Христа, в його пришестя, воскресіння, в те, що він врятував людей і весь світ, настільки не відповідає повсякденному життю, не годиться з безглуздими стражданнями, загибеллю величезного числа людей, хворобами, війнами, незначністю, низькістю тощо, що прийняття її виглядає божевіллям.


Другою рисою є традиціоналізм, ретроспективність. Чим давніше — тим достовірніше — от кредо зв´язку нового і старого в духовному житті. Новаторство вважали проявом гордині, відступ від архетипу розглядався як віддалення від істини. Звідси анонімність творів, обмеження волі творчості рамками теологічно нормованого світогляду, канонічність.


Третя риса — символізм, коли текст (Біблія) дає привід для міркувань, тлумачень. Вся інтелектуальна культура Середньовіччя екзегетична і поділяється на такі етапи: а) семантичний аналіз текстів Біблії, отців церкви; б) концептуальний аналіз (значеннєвий); в) спекулятивний, коли автор одержує можливість висловлювати власні думки, маскуючи їх авторитетними судженнями.


Четверта: риса — дидактизм. Діячі середньовічної культури — насамперед проповідники, викладачі богослов´я. Головне в їх діяльності — не просто усвідомити собі велич божественного задуму, але передати це іншим людям. Звідси особлива увага приділяється формам інтелектуальної діяльності — дискусіям, мистецтву аргументації, зв´язкам вчителів і учнів.


Для середньовічної духовної культури характерна також універсальність, енциклопедичність знання, коли головним достоїнством мислителя є ерудиція. Звідси — створення компіляцій, «сум» (яскравий приклад — «Сума теології» Фоми Аквінського).


Шостою рисою, є рефлексивність, психологічна самозаглибленість середньовічної духовної культури. Необхідно відзначити роль сповіді в духовному житті людини, очищення, щирості для її душевного порятунку (напр. «Сповідь» Августина).


Нарешті, слід зазначити історизм духовного життя Середньовіччя, обумовлений християнською ідеєю неповторності подій, їх одиничності, викликаною унікальністю факту явлення Христа як початку історії. На відміну від античної циклічності часу, Середньовіччя перейняте чеканням Страшного суду, прагненням до кінцевої мети, долі людини, світу в цілому (есхатологізм).


Релігійність як домінанта духовного життя Середньовіччя обумовлює роль церкви як найважливішого інституту культури. Церква виступає і як світська сила, в особі папства, що прагне до панування над християнським світом. Задача церкви була досить складна: зберігати культуру церква могла лише «обмирщаючись», а розвивати культуру можна було тільки шляхом поглиблення її релігійності. Тобто церква повинна була, розвиваючи своє «небесне» життя у вищих формах релігійності, спуститися в світ і, перетворюючи його в Град Божий, жити «земним» життям. Ця суперечливість була висловлена Августином в його роботі «Про Град Божий» (413), де він показав історію людства як споконвічну боротьбу двох спільнот — Граду Земного (спільності, заснованої на мирській державності, на любові до себе, доведеної до презирства до Бога) і Граду Божого (духовної спільності, побудованої на любові до Бога і доведеної до презирства до себе).


Вся історія середньовічної культури — це історія боротьби церкви і держави, їх злиття, уподібнення церкви (папства) державі і реалізації його божественних цілей. Піднесення державності було необхідне не тільки світській владі, але і церкві як доказ реальності сили християнства для будівництва Граду Божого на Землі. Головним знаряддям піднесення церкви стало рицарство, що дозволяє виділити рицарську культуру як окреме явище середньовічного життя. Яскравим проявом цих домагань церкви стали Хрестові походи — спроба мечем об´єднати і розширити християнський світ під владою папства, що грунтувалася на роздробленості феодальної Європи, коли саме церква об´єднала християнський світ, була опорою в боротьбі з мусульманським Сходом.


Ідеї європейської імперії і папства виростають з одного кореня — з ідеї релігійно-суспільної єдності всього світу. Але реалізація ідеї двох Градів зустрічає нерозв´язні труднощі: релігійне змушене сприймати в себе мирське, відкидаючи його принципово, а мирське перетворюється в релігійне, протиставляючи його собі як ідеал. Спасіння «в світові» стає все менш реальним, і релігійна думка від спроби втілити Град Божий на Землі все більш звертається до ідей Христа про спасіння на небі. Ці настрої посилюються зі становленням національної церкви, що заперечує практику вселенського папства.


Із зміцненням національних держав панування релігійного розуміння життя все більше починає змінюватися мирським. На зміну віковим спробам створити релігійну єдність світу в його перетворенні приходять століття пошуків єдності мирського, щоб через нього вже усвідомити перетворювану, втілювану в ньому високу релігійну єдність, і, тим самим, все-таки наблизитися до брам Граду Божого. Трагічна велич середньовічної духовної культури полягає в нездійсненному прагненні до всеосяжного синтезу Бога і людини, що не виходить ні на Землі, ні на Небі. З XIV ст. починається переможний шлях мирського, насамперед — міського життя, в якому зріють торгово-промислові відносини, що розкладають прагнення до релігійно-синтетичного освоєння всього світу, що народжують настрої самостійності, окремості, індивідуалізму, приземленості життя людини.


Це гостро ставить проблему відношення знання і віри, що активно обговорюється богословами і філософами. Саме філософія стала засобом, що дуже своєрідно «обмежував» християнську релігію зсередини. Дійсні взаємини між філософією і релігією, а також уявлення про них в духовної еліти суспільства дуже серйозно визначали життя середньовічної культури в цілому.


Принципові рішення цієї проблеми були вироблені ще в перші століття християнства апологетами і отцями церкви. На латинському Заході дуже рельєфно виступають дві взаємовиключні точки зору. Один з найбільших західних апологетів Квінт Тертулліан ще наприкінці II ст. наполегливо і безкомпромісно проводив думку, що віра виключає розум і не має потреби в ньому: віра в Христа і людське розуміння несумісні. Тому, щоб прийти до Бога і прийняти християнське віровчення, не потрібна ніяка філософська вченість — досить однієї простодушності.


Більш збалансовану точку зору виробив Аврелій Августин (354-430), висунувши і всебічно обгрунтувавши думку, що віра і розум — це лише два різних види діяльності одного роду мислення. Тому вони не виключають, а доповнюють один одного. Розум є мислення з розумінням, а віра — мислення зі схваленням (або «згодне розуміння»). Звідси висновок, що віра дає розумові істини, які він повинен потім прояснити. А в прояснені істини людина міцніше вірить. Правда, релігійні істини людина не може в принципі прояснити до кінця. Однак вона повинна любити божественну мудрість і прагнути зрозуміти її. Тому в земному існуванні відносної мудрості людині доступна тільки любов (прагнення) до неї — філософія.


Це ототожнення Августином знання божественних істин при земному існуванні людини з філософією послужило підставою для розвитку могутньої течії середньовічної філософії — схоластики. Його представники (Северин Боецій, Еріугена, Альберт Великий, Пьєр Абеляр, Давід Дінанський, Роджер Бекон, Фома Аквінський) відстоювали думку, що розум необхідний або бажаний для віри, а філософія або тотожна релігії (Еріугена), або необхідна для неї (Боецій, Абеляр), або досить корисна (Альберт Великий, Фома Аквінський).


Однак, коли в IX ст. мислитель Еріугена став всебічно обгрунтовувати ідею про тотожність істинної філософії і істинної релігії, на неї незабаром з´явилася реакція — ідея незалежності віри від розуму, її абсолютної переваги, і на цій підставі — непотрібності філософії для релігії. Активним проповідником цієї концепції в XI ст. став Бернар Клервоський. Офіційні церковні кола більше схилялися до позиції Бернара. Вибухнула тривала суперечка між однією і іншою сторонами, що нерідко закінчувалася для схоластів особистою трагедією (Абеляр жорстоко переслідувався, Давід Дінанський і Сігер Брабантський були вбиті).


Серйозна спроба примирити віру з розумом через онтологічний доказ буття Бога був зроблений в XI ст. єпископом Ансельмом Кентерберійським. Трохи пізніше підняти роль розуму в обгрунтуванні релігійних догм («розумію, щоб вірити») прагнув Пьєр Абеляр. Нарешті, в XIII ст. Фома Аквінський погоджується, що можливе часткове обгрунтування віри за допомогою розуму, і по-суті відновлює арабську теорію двоїстості істини.


Ідею «двох істин» вперше сформулював Сігер Брабантський (1235-1285). Він намагався довести, що філософія дає свою істину, яка говорить про світ і здобувається за допомогою природного людського розуму. А в релігії — своя істина про Бога, і отримана вона людьми через одкровення. Тому релігійні і філософські істини не слід зіставляти. Хоча Фома Аквінський спробував заперечити це вчення і виявив неабиякий талант, доводячи залежність філософії від релігії, все-таки протягом XIII і XIV ст. теорія «двох істин» посилено розвивалася і до сер. XIV ст. придбала найширшу популярність. Причому восторжествувала сама радикальна її форма, яку висунув Вільям Оккам. Він обгрунтував думку, що між вірою і розумом, філософією і релігією немає і не може бути в принципі нічого спільного. А тому вони цілком незалежні одна від одної і не повинні контролювати одне одної.


Надалі, з творчості Роджера Бекона, який вважав , що синтез віри і знання не вдається ні з боку віри, що не бажає підкорятися розумові, ні з боку знання, що цурається містичної природи віри, починається відносно самостійне існування віри і знання, пора подвійної істини і подвійного життя.


Подальша історія духовної культури показала, що не релігія була очищена від домагань розуму і філософії, а, навпаки, розум був звільнений, щоб стати самоправним, непідзаконним, самодостатнім. А будучи таким, він незабаром розробив зовсім безрелігійну і більш того — антирелігійну філософію. З цього приводу в відношенні середньовічної культури може бути висловлене цікаве припущення: та сама духовна еліта, що поширювала християнство і його цінності, створила культурні передумови для наступної боротьби з християнством і формування атеїстичної культури. Одна з головних таких передумов — культивування як вищої цінності природного людського розуму.


Становлення буржуазних економічних відносин і зв´язана з цим зростаюча приземленість світоглядних інтересів людини дають імпульс розвиткові наукових знань. Середньовічна наука виступає як осмислення авторитетних даних Біблії. На думку церковних ідеологів, гріховним є всяке знання, якщо воно не має своєю метою пізнання Бога. В схоластичному ідеалі середньовічний розум націлений на розуміння божественного задуму. В так зрозумілій науці відкриття якби і не передбачалися, тому що істина в принципі була дана Богом в Біблії, конкретизована в працях отців церкви. Середньовічна наука поділяється на нижчу, засновану на пізнавальних здібностях людини, і вищу — хранительку Божественного одкровення. Головним методом пізнання в цих умовах є збагнення значення божественних символів. Світ в Середньовіччі розглядався як книга, написана Богом, яку треба сприйняти.


Другою важливою особливістю середньовічної науки є орієнтація не на причинно-наслідкові зв´язки між речами, а ієрархічні, коли йде пошук небесних «прототипів» земних речей. Пізнання виступає як виявлення зв´язку між річчю і вищою реальністю, що стоїть за нею, а не між речами самими по собі. Їх «окремість» розуміється як символ «цілісності», божественності. Світ не мав потреби в особливому поясненні — він сприймався безпосередньо, логіка і містика не суперечили одне одному, перша служила містичному сприйняттю «таємниці Божої».


Цілісність середньовічного світу уособлювалася Богом, він визначав долю речей, а не їх відносини з іншими предметами світу, в якому не було об´єднуючого початку і Бог виступав свого роду інтегратором. В середньовічній науці не було уявлень про «самозаконність» світу, не було грунту для ідеї про закони природи, чисто речові, не одухотворені Богом зв´язки не мали авторитету істини. Бог стояв за речами Природи як майстер за створеною ним річчю. Звідси схоластичне, книжне вивчення світу, коментування праць відомих теологів, античних мудреців в відриві від життя (так, наприклад, обговорення питання про наявність плям на Сонці здійснювався як аналіз праць Арістотеля, без спеціального спостереження за зіркою). В цих умовах провідними науками були, природно, теологія і схоластична філософія, а головним авторитетом (після, зрозуміло, Бога) був Арістотель, якого навіть порівнювали з Христом в науці.


Але потреби господарювання спонукували вивчати грунти, метали, спостерігати природу, робити фізичні і хімічні досліди, і т.п. В цих умовах зростала роль експериментального відношення до світу. Розвиток природничих наук став висувати експеримент на місце авторитету. Суперечливість цієї ситуації яскраво проявилася в одній з провідних наук Середньовіччя — алхімії. Будучи шаленими експериментаторами, алхіміки бачили вихід до нового знання тільки через одкровення в ході містерії як особливого стану свідомості. Задача вченого — «розчаклування» світу, пошук здібностей бачити відкриття, а власне хімічні досліди були якби реалізацією, демонстрацією побаченого в містичному осяянні. Справжній алхімік прагнув одержати не золото, а знайти спосіб його одержання. Незважаючи на таку «методологію» наукового пошуку, в епоху Середньовіччя в Європі були винайдені годинник, налагоджене виробництво паперу, з´явилися дзеркало, окуляри, проводилися медичні досліди, аж до анатомічних. В міру розвитку практики господарювання, нагромадження дослідних знань кредо Августина — «Вірую, щоб розуміти», неухильно витіснялося новим — «Розумію, щоб вірити» (П. Абеляр). Це готувало грунт для стрибка в розвитку експериментальних наук, нової ідеології об´єктивності наукового пізнання.


Розглянутий науковий світогляд реалізовувався і в системі освіти. Насамперед вона виступала як освіта релігійна — в соборних і монастирських школах, де учні читали і коментували Біблію, твори отців церкви. Богословські знання домінували і в світській освіті (міські школи), а також в університетах, що з´явилися в XI ст. Однак до XV ст., коли в Європі нараховувалося вже 65 університетів, в них крім богослов´я вивчали право, медицину, мистецтво, а надалі — і природничі науки.


В духовній культурі середньовічної Європи досить складним і суперечливим були становище і роль мистецтва. Це викликано його взаєминами з християнською ідеологією, що відкинула ідеали, які надихали античних художників (радість буття, чуттєвість, тілесність, правдивість, оспівування людини, що усвідомлює себе як прекрасний елемент Космосу), руйнувала античну гармонію тіла і духу, людини і земного світу. Головну увагу художники Середньовіччя приділяли світові потойбічному, божественному, їх мистецтво розглядалася як Біблія для неписьменних, як засіб прилучення людини до Бога, збагнення його сутності. Перехід з просторів зовнішнього світу в внутрішній «простір» людського духу — от головна мета мистецтва. Вона виражена знаменитою фразою Августина: «не блукай поза, але ввійди всередину себе». Цей перехід наочний в храмовому зодчестві. Якщо античний храм був місцем для бога, а грек молився поруч, то середньовічний собор приймав в себе віруючого, впливав на нього не стільки зовнішнім виглядом, скільки внутрішнім оздобленням.


На початку II тис. відбувається синтез романської художньої спадщини і християнських основ європейського мистецтва. Його основним видом до XV ст. стало зодчество, вершиною якого був католицький собор, що розвиває форму римської базиліки. За словами французького скульптора Родена, романська архітектура «ставить людину на коліна», сприймається як важке, велике мовчання, яке уособлює стійкість світогляду людини, його «горизонтальність».


З кінця XII ст. провідним стає породжений міським європейським життям готичний стиль. За легкість і ажурність його називали застиглою або безмовною музикою, «симфонією в камені». На відміну від суворих, монолітних, солідних романських храмів, готичні собори прикрашені різьбленням і декором, безліччю скульптур, вони повні світла, спрямовані в небо, їх вежі піднімалися до 150 метрів. Шедеври цього стилю — собори Паризької богоматері, Реймський, Кельнський.


В епоху, коли пригніченій більшості було недоступне безпосереднє звертання до Біблії (її переклад з латини з´явився лише в XVI ст.), головною мовою християнства були образотворчі види мистецтва, що в цільній, образній формі дають уявлення про красу божественного: скульптура і живопис виступали як німа проповідь. Головним жанром був іконопис. Ікони розглядалися як емоційний зв´язок з Богом, доступний неписьменним масам. Але ікони, що зображають Бога, святих, мадонн, були глибоко символічні, щоб притупити їх почуттєвий, тілесний образ. Зображення повинні були сприйматися як втілення божественного, не будити земних переживань, показувати світову скорботу Бога про своїх грішних і страждаючих дітей. Головним в зображенні є очі (дзеркало душі), фігури часто відірвані від землі. Середньовічне образотворче мистецтво в своїй символіці дає ірреальне трактування простору (наприклад, зворотна перспектива) для більшого впливу на глядача. Художники легковажать фоном, з живопису на довгий час зникає пейзаж (християнство не приділяє природі уваги, в Біблії вона згадується дуже рідко). Крім ікон, образотворче мистецтво Середньовіччя представлене також розписами, мозаїками, мініатюрами, вітражами.


Середньовічна література також має релігійний характер, переважають твори, побудовані на біблійних міфах, житія святих, їх пишуть латиною. Світська література виступає не відображенням дійсності, а втіленням ідеальних уявлень про людину, типізацією її життя. Основна жанри — героїчний епос, лірика, роман. Поети створювали поеми про військові подвиги і діяння феодалів. В німецькій епічній поемі «Пісня про Нібелунгів» герой Зігфрід перемагає темні сили, ціною великих жертв світло тріумфувало над мороком.


Особливим явищем була рицарська література, що оспівує дух війни, васального служіння, поклоніння прекрасній дамі. Трубадури говорили про пригоди, любов, перемоги, ці твори використовували розмовну живу мову. В французькій поемі XII ст. «Пісня про Роланда» прославляються подвиги рицаря, шляхетного і відважного, що віддав життя за християнську віру і свого короля.


За всієї спрямованості до потойбічного світу набирає силу тенденція звертання до земного життя. Поети збирали народні пісні, сказання. В високій літературі зростаюча увага до людини блискуче виражена Данте. В «Божественній комедії» (поч. ХIV ст.) він показує грішників як людей, що тужать про земне життя, виявляє цікавість до людини, її пристрастей: «Ви створені не для тваринної долі, але до доблесті і знання народжені».


Основу музичної культури складав літургійний спів, що оспівує Бога в наспівах, а потім і гімнах, що з´єднують віршований текст з пісенною мелодією. Канонізована музика — григоріанський хорал — містила в собі також співи, призначені для всіх служб церковного календаря. Інший шар музичної культури зв´язаний з ідеологією рицарства (куртуазна лірика трубадурів), а також творчістю професійних музикантів-менестрелів.


В цілому для середньовічного мистецтва характерне шанування Божественного, типізація, абсолютна протилежність добра і зла, глибокий символізм, підпорядкування мистецтва релігійним ідеалам, втілення ідеї ієрархії. В творах мистецтва, насамперед в зодчестві, а також скульптурі, відбилася зміна основ культури людства. Первісний хаос в матеріальній і духовній культурах змінився стрункістю в думках і уявленнях про навколишній світ, заснованих на селянському способі життя. При цьому ієрархія в суспільному житті стала переноситися на уявлення про світ взагалі, змінилися погляди як на простір, так і на час. Мистецтво Середньовіччя характеризується традиціоналізмом, нерозвиненістю особистого початку, але, разом з тим, воно показує, що середньовічна культура виражає не застиглий назавжди стан людини і її світу, а справжній, живий рух.


В Середньовіччі намічається поділ культури на становій основі: офіційній, церковній культурі духівництва і дворянства багато в чому протистоїть культура народна. Для неї характерні фольклорні традиції, архетипи, неприйняття християнського аскетизму, опора на земне життя. Сутність цієї культури (іноді її називають «сміховою») яскраво виявляється в карнавалах з їх перевертанням звичних ієрархічних уявлень про «верх» і «низ», мирське і божественне. Взаємодія цих культур багато в чому визначає динаміку культурного розвитку.


Підводячи підсумки всьому сказаному, важливо підкреслити, що середньовічна культура мала безсумнівну цілісність, забезпечувану феодальною системою і теологією. Світоглядно це виражалося в ролі систематизованих ідей теоцентризму (основна риса), креаціонізму і фаталізму, необхідності екзегези. Панівний принцип типізації був виведений від християнської ідеї Бога як носія загального, універсального початку.


Для культури Середніх віків характерний також догматизм, авторитарність системи цінностей, ідейна нетерпимість.


Середньовічна культура глибоко суперечлива, у ній сполучаться роздробленість буття, коли кожен народ має свій уклад життя, — і тяга до Всеєдності (Град Божий на землі), прикріпленість людини до землі, своєї общини, маєтку — і християнська універсальність людини, далека ідеї етнічної і станової обмеженості; страждальницьке зречення від світу — і тяга до насильницького всесвітнього перетворення світу (Хрестові походи). Ця суперечливість виступала рушійною силою розвитку культури, в ході якого людина поступово починає звертатися до самої себе, а не тільки до Бога. Однак для того, щоб це дійсно відбулося, потрібен був переворот в світовідчуванні людей, найбільший прогресивний переворот з всіх пережитих до того часу людством — переворот Ренесансу.

Категория: Культорологія. Історія культури. Рефераты и контрольные | Просмотров: 533 | Добавил: zx058
Что говорят
Подробно
Для родителей. Семейные и личные вопросы [16]
Воспитание и жизнь детей [34]
Химия. Рефераты и контрольные [0]
Основы безопасности жизнедеятельности и поведения [62]
Этнопсихология. Рефераты и контрольные [12]
Психология. Рефераты и контрольные [38]
Педагогика. Социальная педагогика. Рефераты и контрольные [22]
Культорологія. Історія культури. Рефераты и контрольные [32]
Філософія. Философия. Рефераты и контрольные [6]
Социология. Рефераты и контрольные [15]
Физика. Уроки физики. Рефераты [0]
Кое-что еще
  • Контрольные, рефераты
  • Автомастер-все про авто
  • Библиотека онлайн
  • Кадровая практика
  • Реабилитация
  • Статистика

    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Анализ интернет сайта
    Яндекс.Метрика