Реферат: Новий час.Культура італійського Ренесансу. Історія світової і вітчизняної культури. - 17 Января 2012 - Методические материалы - Детям и родителям
Вторник, 06.12.2016, 09:16
ДЕТЯМ и РОДИТЕЛЯМ
Главная | Методические материалы | Регистрация | Вход
Меню сайта
Интересное
Главная » 2012 » Январь » 17 » Реферат: Новий час.Культура італійського Ренесансу. Історія світової і вітчизняної культури.
20:23
Реферат: Новий час.Культура італійського Ренесансу. Історія світової і вітчизняної культури.

Перехід до культури Нового часу містить в собі два великих рухи — Ренесанс і Реформацію, що змінюють звичний середньовічний образ світу. Ренесанс знаменує собою світський напрямок, Реформація — релігійний. Ренесанс поширився в Італії, інших країнах Західної Європи, де набув більш релігійного характеру. Ці ж країни, майже не торкнувшись Італії, охопив рух Реформації. Ідеї Ренесансу утвердилися в основному лише у верхах суспільства. Вони не спиралися на широкі народні маси, в той час як ідеї Реформації знайшли відгук в усіх верствах суспільства і в різних країнах. Італійський гуманізм дав про себе знати на новому витку руху в епоху Просвітництва — часу рішучої секуляризації теоретичної і практичної думки. Взаємні відносини Ренесансу і Реформації складні і неоднозначні, однак саме ці культурні феномени знаменували собою Новий час.


Немає такої історичної епохи, яка б не відрізнялася своєрідністю своєї культури. Відмітною рисою культури епохи Ренесансу в Італії стало осмислення і поглиблення індивідуалістичних устремлінь людини. Опорою цього процесу була Античність, чим і викликаний особливий інтерес до неї в гуманістів. Ренесансна культура охопила багато міст Італії, але центром її була Флоренція.


Термін «Відродження» вперше вжив відомий живописець, архітектор і історик мистецтва епохи Ренесансу Джорджо Вазарі (1512-1574) в своїй книзі «Життєписи найбільш знаменитих живописців, скульпторів і зодчих» (XVI ст.) Він мав на увазі відродження Античності. Надалі, в основному з XVIII ст. епоха італійського Ренесансу характеризувалася переважно як епоха відродження людини, як епоха гуманізму. Однак джерела такого тлумачення культури Італії XIV—XV ст. беруть початок в самій цій епосі. Колюччо Салютаті і Леонардо Бруні власне узвичаїли слово humanitas (у пер. з латини — людська природа, людське достоїнство).


Основним рисами культури Ренесансу є: 1) антропоцентризм, 2) гуманізм, 3) модифікація середньовічної християнської традиції, 4) особливе відношення до Античності — відродження античних пам´ятників мистецтва і античної філософії, 5) нове відношення до світу.


З визначенням основних рис зв´язана і хронологія епохи італійського Ренесансу. Час, в який зазначені якості тільки проявляються, характеризується як Проторенесанс (кінець XIII—XIV ст.). Відрізок часу, коли культурна традиція, що відповідає цим рисам, простежується чітко, одержав назву Раннього Ренесансу (XV ст.). Час, що став періодом розквіту ідей і принципів італійської ренесансної культури, а також передоднем її кризи, прийнято називати Високим Ренесансом (перша третина XVI ст.). Нарешті час, коли ренесансні ідеї розчаровують, а філософія гуманізму переживає кризу одержав назву Пізнього Ренесансу (ХVI ст.).


З чим пов´язана в культурі італійського Ренесанс чітка орієнтація на людину? Не останню роль в процесі самоствердження людини зіграли соціально-економічні фактори, зокрема розвиток простого товарно-грошового господарства. Багато в чому основою незалежності людини, її вільнодумства стала міська культура. Добре відомо, що середньовічні міста були осередком майстрів своєї справи — людей, що покинули селянське господарство і цілком думають прожити, добуваючи собі хліб своїм ремеслом. Природно, що уявлення про незалежну людину могло сформуватися тільки серед подібних людей.


Міста Італії славилися різноманітними ремеслами. Так, Флоренція була відома своїм сукняним виробництвом. Контори Барді, Перуцці засновувалися в багатьох містах, що торгували з Флоренцією. Процвітали в Флоренції і багато інших видів ремісничої майстерності. Ранній розквіт італійських міст зв´язаний, однак, не тільки з розвитком тієї або іншої галузі виробництва, але в більшій мері з активною участю італійських міст в транзитній торгівлі. Суперництво конкуруючих на зовнішньому ринку міст виступило, до речі, однією з причин сумно знаменитої роздробленості середньовічної Італії.


Підкреслюючи роль торговельних операцій в розквіті міст Італії, французький історик Фернан Бродель відзначає, що вже в VIII—IX ст. Середземне море після деякої перерви знову стало місцем зосередження торговельних шляхів. Від цього майже всі прибережні жителі одержували вигоду. Відсутність достатніх природних ресурсів, наявність неродючих земель змушувало десятки маленьких гаваней «кинутися в морські підприємства». Ціль діяльності маленьких міст полягала в тому, «щоб зв´язати між собою багаті приморські країни, міста світу ісламу або Константинополь, одержати золоту монету — єгипетські або сірійські динари, — щоб закупити розкішні шовки Візантії і перепродати їх на Заході, тобто в торгівлі по трикутнику. Ця активність розбудила італійську економіку, — підкреслює Бродель, — що перебувала в напівдрімоті з часу падіння Риму». А «фантастична авантюра хрестових походів, — як далі стверджує французький дослідник, — прискорила торговельний зліт християнського світу і Венеції».


Перевезення людей з важким спорядженням і конями виявилися дуже вигідним для італійських міст. Вирішальним, особливо для Венеції, став IV Хрестовий похід, що завершився розгарбуванням Константинополя. Якщо раніше, сприяючи просуванню хрестоносців, Венеція розоряла Візантію зсередини, то тепер могутня колись імперія стала майже що власністю італійського портового міста. «Від краху Візантії, — пише Бродель, — виграли всі італійські міста, точно так само виграли вони і від монгольської навали, що відкрило прямий шлях по суші від Чорного моря до Китаю і Індії, який давав неоціненну перевагу, — обійти позиції ісламу».


Очевидно, що в основі розвитку італійських міст лежали причини різного характеру, але саме міська культура створила нових людей. Однак самоствердження особистості в епоху Ренесансу не відрізнялося тільки вульгарно-матеріалістичним змістом, а мало ще і духовний характер. Вирішальний вплив тут зробила християнська традиція. Час, в який жили гуманісти, дійсно змусив них усвідомити свою значимість, відповідальність за самих себе. Але вони не перестали ще бути людьми Середньовіччя. Не втративши Бога і віру, вони лише по-новому подивились на самих себе. А модифікація середньовічної свідомості накладалася на пильний інтерес до Античності, що і створювало унікальну і неповторну культуру, яка, однак, була прерогативою верхів суспільства. Незважаючи на формування в XIV—XVI ст. нового менталітету, в всіх проявах життя панувала, хоча розхитана, католицька церковність.


Що стояло за звертанням до Античності? Чому так часто об´єктом дослідження мислителів і художників Ренесанс ставали вчення Платона і Плотіна? Чому античне просторове мистецтво так притягало увагу художників? Нове світовідчування людини, певний, можливо, наївний оптимізм мислення мали потребу в світоглядній опорі, обгрунтуванні, чим і виступила класична старожитність. Саме звертання до класичної старожитності пояснюється не чим іншим, як необхідністю знайти опору для нових потреб розуму і нових життєвих устремлінь. З філософських вчень Античності насамперед платонізм і неоплатонізм виявилися найбільш притягальними для гуманістів. Неоплатонізм, витлумачений середньовічними мислителями, був знайомий гуманістам. Ренесанс очистив його від догматичного середньовічного впливу, так само як переосмислив і античний зміст.


Ще античний неоплатонізм переосмислив вчення Платона, інтерпретував вчення Арістотеля про Нус (переосмислений платонівський світ вічних ідей), переробив вчення стоїків про еманацію першовогню, яка в неоплатоніків перетворилась в чисто значеннєву еманацію Нуса, в особливу рухливу ідею, — джерело руху взагалі — Світову Душу, і, нарешті, неоплатонізм збагатився поняттям Єдиного. Якщо в Платона це всього лише абстрактна загальна категорія, то в неоплатоніків — максимально конкретне оформлення життя і буття. Античний неоплатонізм був в своїй основі космологією з спробою пояснити правильність космічного кругообертання, круговороту речовин і душ в природі.


В Середні віки неоплатонізм був спрямований на теорію абсолютної особистості, що існує вище всякої природи і світу і є творцем всякого буття з нічого. Натомість ренесансний неоплатонізм, з одного боку, намагається підняти і утвердити матеріальний світ за допомогою категорій античного неоплатонізму, а з іншого боку — в нього багато спільного з середньовічним неоплатонізмом і, насамперед, з культом універсальної і самостійної особистості. В результаті Всесвіт, в якому перебуває людина, мислиться насиченим божественним змістом, а людина стає особистістю, що прагне абсолютизуватись, здійснити себе в «своєму гордому індивідуалізмі». Таким чином, ренесансний неоплатонізм набуває переважно антропологічного характеру.


Збагнення людиною світу, наповненого божественною красою, стає однією зі світоглядних задач гуманістів. Світ притягає людину, оскільки він одухотворений Богом. А що краще може допомогти йому в пізнанні світу, ніж її власні почуття. Людське око в цьому сенсі не знає рівних. Тому в епоху італійського Ренесансу простежується пильний інтерес до візуального сприйняття, розцвітають живопис і інші просторові мистецтва. Саме вони, наділені просторовими закономірностями, дозволяють більш точно і вірно побачити і відобразити божественну красу. Тому в епоху Ренесансу особлива увага приділяється законам мистецтва, тому саме художники ближче інших стоять біля рішення світоглядних задач. В плані пізнання світу в художника всі переваги. Тому епоха італійського Ренесансу має чітко художній характер.


В епоху італійського Ренесансу неможливо не помітити іншої, протилежної тенденції — відчуття людиною трагічності свого існування. Причому ця тенденція не виникає в кінці епохи, а є присутньою протягом всього цього періоду в творчості художників і мислителів. Зрозуміти її походження дозволяє звертання до вже зазначеної складної взаємодії в ренесансній культурі спадщини Античності і християнства. Цікавий аналіз цієї проблеми, зроблений М. Бердяєвим. Російський філософ вважав, що в епоху Ренесансу відбулося небувале зіткнення язичеських і християнських початків людської природи. Саме це послужило причиною глибокого роздвоєння людини.


Кров людей епохи Ренесансу була отруєна християнською свідомістю гріховності цього світу і християнською спрагою спокути. Великі художники цієї епохи були одержимі створенням іншого буття, проривом в інший, трансцендентний світ. Вони були піддані теургічному завданню. Гуманіст, особливо обдарований художник, відчуваючи в собі сили, подібні, як він вважав, самому творцеві, ставив перед собою онтологічні задачі, очевидно нездійсненні в світі культури. Художня творчість, що відрізняється психологічною природою, таких задач не вирішує. В ній здійснюється ідеальне, а не реальне. Опора художників Ренесансу на досягнення епохи Античності і їх спрямованість в вищий світ, відкритий Христом, не збігаються. Це і приводить до глибокої ренесансної туги, до трагічного світовідчування. Бердяєв пише: «Таємниця Ренесансу в тому, що воно не вдалося. Ніколи ще не було послано в світ таких творчих сил, і ніколи ще не була настільки виявлена трагедія творчості».


Давно помічено, що італійські історики неоднозначно відносяться до гуманістів. Ренесанс збігся в Італії з найважчим періодом її історії — міжусобицями, італійськими війнами. А гуманісти, яких прославляли в усьому світі, нерідко служили тиранам, які придушували свободу Італії, не виявляли особливого патріотизму під час вторгнення іноземців і часто висловлювали думки, що мали явно космополітичний характер тощо. Але в світовому масштабі гуманісти характеризуються як новий суспільний прошарок, де відсутня станова ознака і де кожен займає своє місце лише в силу особистої освіти і таланту; а сама епоха Ренесансу оцінюється як початок світської цивілізації Нового часу.


Серед представників культури Ренесансу є особистості, що найбільш повно виразили риси того або іншого її періоду. Найбільший представник періоду Проторенесансу Данте Алігьєрі (1265-1321) — легендарна фігура, людина, в творчості якої проявилися тенденції розвитку італійської культури на століття вперед. Перу Данте належать оригінальна лірична автобіографія «Нове життя», філософський трактат «Бенкет», трактат «Про народну мову», сонети, канцони і інші твори. Звичайно, Данте найбільш відомий як автор «Іліади Середніх віків» — «Комедії», названої нащадками Божественною. В ній великий поет використовує звичний для Середньовіччя сюжет — зображує себе подорожуючим Пеклом, Чистилищем і Раєм, в супроводі давно померлого римського поета Вергілія. Однак, незважаючи на далекий від повсякденності сюжет, твір наповнений картинами життя сучасної йому Італії і насичений символічними образами і метафорами.


Перше, що характеризує Данте як людину нової культури, це його звертання на самому початку творчого життя до «нового солодкого стилю» — поетичного напрямку, повного щирості емоцій, але в той же час і глибокого філософського змісту. Цей стиль прагнув вирішити центральну проблему середньовічної лірики — відношення «земного» і «небесного» кохання. Якщо релігійна поезія завжди закликала відмовитися від земного кохання, а куртуазна, навпаки, оспівувала земну пристрасть, то новий солодкий стиль, зберігаючи образ земної любові, максимально його одухотворяє; вона постає як доступне почуттєвому сприйняттю втілення Бога. Одухотворене почуття любові несе з собою радість, далеку релігійній моралі і аскетизму.


В Данте будь-яка ідея — «думка Бога»: все, що існує в Всесвіті, це «лише відблиск думки, якій Всемогутній своєю любов´ю буття дає». Данте був переконаний в вищій обумовленості творчого акту. Якщо природа лише незначною мірою відбиває божественну досконалість, то художник, на думку поета, покликаний вловити божественну ідею і максимально точно виразити її в своєму творі. Задача наближення до світу вічних сутностей, до божественної ідеї стоїть перед всіма художниками Ренесансу, і той факт, що Данте тяжіє до символізму (знаменитий його трактат «Бенкет» присвячений вченню про символ, про чотири рівні тлумачення текстів), підкреслює це прагнення. Для того, щоб розкрити божественну ідею, необхідно зрозуміти символічний зміст твору.


Хоча образи, дані в «Божественній комедії», міцно зв´язані з середньовічним світоглядом, про ренесансний характер творчості автора говорять яскравість мови і індивідуальність його героїв. В Данте дія розвивається не в глибинному, перспективному просторі, а якби в тісних вузьких межах плаского рельєфу, що взагалі зближає Даєте з живописцями Ренесансу, які рельєфно виділяють лише предмети першого плану. Це дає можливість провести аналогію між творчістю Данте і Джотто, великого живописця Проторенесансу.


В Данте в «Божественній комедії» особистісне відношення до грішників розходиться з прийнятими нормами божественного правосуддя. Великий поет практично переосмислює середньовічну систему гріхів і покарання за них. По-суті, Данте спирається на арістотелівську класифікацію пороків і злочинів, згідно якої вчинок є гріховним не за змістом, а за дією. Данте вдалося показати, що покарання таїться, по-суті, в самому злочині, в суспільному його осуді. Практично ця думка наводить міст до теорії моральності, яка не потребує загробного воздаяння.


В Данте інший погляд і на гордість. Він не заперечує, що гордість — «проклята гординя сатани», погоджуючись з християнським тлумаченням цієї риси. Не зносить поет і пихи. Він засуджує цей порок в алегоричному образі лева з «піднятою гривою». Засуджуючи гординю сатани, Данте, проте, приймає горду самосвідомість людини. Так, богоборець Капаней, який заявляє: «Яким я жив, таким і в смерті буду!» — викликає співчуття Данте. Така увага і співчуття гордості знаменує новий підхід до особистості, розкріпачення її від духовної тиранії церкви. Гордий дух був властивий всім великим митцям Ренесансу і самому Данте в першу чергу. Зміна ставлення до гордості спричиняє його зміну до земної слави. Данте неодноразово підкреслює, що душі померлих не байдужі до пам´яті про себе на землі.


Викликають в Данте співчуття і грішники, засуджені за плотську любов. Вболіваючи над душами Паоло і Франчески, поет говорить, що їх привела «на цей гіркий шлях» насолода, рівній якій нічого немає в цьому світі. Звичайно, так співчувати могла лише людина нової епохи, яка ще тільки вимальовується, але вже відрізняється самобутністю і оригінальністю. Вся творчість Данте свідчить про те, що гряде нова епоха, наповнена непідробним глибоким інтересом до людини і її життя. В творчості Данте і в самій його особистості — джерела цієї епохи.


Сандро Боттічеллі (1445-1510) — художник іншого періоду епохи, він гостріше інших виразив духовний зміст Раннього Ренесансу, який вражає щедрістю, надмірністю художньої творчості, що хлинула як з рогу достатку. Творчість Боттічеллі відповідає всім характерним цього періоду, який більше, ніж який-небудь інший, орієнтований на пошук найкращих можливостей в передачі навколишнього світу. Саме в цей час здійснюються розробки в області лінійної і повітряної перспективи, світлотіні, пропорційності, симетрії, загальної композиції, колориту, рельєфності зображення. Це було пов´язано з перебудовою всієї системи художнього бачення. По-новому відчувати світ значило по-новому його бачити. І Боттічеллі бачив його в руслі нових часів, однак образи, створені ним, вражають надзвичайною інтимністю внутрішніх переживань. В творчості митця заполоняє нервовість ліній, поривчастість рухів, добірність і крихкість образів, характерна зміна пропорцій, виражена в надмірній худорлявості і подовженості фігур, особливим чином падаюче волосся, характерні рухи країв одягу. Іншими словами, поряд з виразністю ліній і малюнку, так шанованих художниками Раннього Ренесансу, в творчості Боттічеллі присутній найглибший психологізм. Про це беззастережно свідчать картини «Весна» і «Народження Венери».


Однак не тільки єдність пластичної майстерності і духовного змісту творчості додають його манері ренесансного характеру. Боттічеллі — самий прекрасний, хвилюючий, поетичний художник Ренесансу і самий хворобливий, роздвоєний, який ніколи не досягає класичної завершеності. Його Венери завжди скидались на Мадонн, як Мадонни були схожі на Венер, ніби Венери покинули землю, а Мадонни — небо. В творчості Боттічеллі є туга, що не допускає жодної класичної закінченості. Його художній геній створив лише небувалий за красою ритм ліній. І все-таки Боттічеллі самий прекрасний, найближчий і хвилюючий художник Ренесансу. Трагізм світовідчування — невідповідність задуму, грандіозного і величного, результатові творчості, прекрасному для сучасників і нащадків, але болісно недостатньому для самого художника — робить Боттічеллі справжнім гуманістом. Трагізм звучить в таємних душевних рухах, виявлених великим майстром в його портретах і навіть в сумному лику самої богині краси Венери.


Саме трагізм світовідчування і найтонша духовність роблять Боттічеллі дивовижно близьким художникам і поетам XIX ст., особливо символістського спрямування — Бодлеру, прерафаелітам, імпресіоністам, сецессіоністам.


На долю і творчість С. Боттічеллі, так само як і на долі багатьох гуманістів, вплинула особистість церковного діяча Джіроламо Савонароли (1452-1498). З однієї точки зору, Савонаролу важко зарахувати до діячів культури Ренесансу. Занадто різняться його думки і переконання з загальним стилем ренесансного світогляду. З іншої, він є щирим представником цієї культури. Савонарола, з дитинства відзначався глибокою релігійністю, в зрілі роки став відомим ченцем. Його твори мали чималий успіх, завдяки тому, що він постійно викривав пороки аристократії і духівництва, особливо папства. Об´єктами критики ченця були папи Сікст VI, Інокентій VIII, Александр IV Борджіа. Авторитет Савонароли так виріс, що в кінці ХVI ст. він, по-суті, став правителем Флоренції, володарем її дум, встановив там досить суворий монастирський режим.


Природно, настільки глибока і ортодоксальна віра характеризує Савонаролу як діяча Середньовіччя. Про це ж свідчить його відношення до філософії Платона, яку він добре знав. Він писав: «Єдине добро, зроблене Платоном і Арістотелем, полягає в тому, що вони придумали аргументи, які можна застосувати проти єретиків. Однак і вони, і інші філософи, знаходяться в пеклі. Будь-яка баба знає про віру більше, ніж Платон. Було б досить добре для віри, якби книги, які багато хто вважає корисними, були знищені. Якби не було такої безлічі книг, природних доводів розуму і всяких диспутів, віра швидше поширилася б». З цього тексту слідує, що знищення знаменитих книг і картин на багаттях, які запалали з волі Савонароли, не мало характеру вандалізму, а було актом підтримки і зміцнення віри.


І все-таки Савонарола був гуманістом. Щира віра в Христа, непідкупність, порядність, глибина думки свідчили про духовну наповненість його буття і тим самим робили його істинним представником культури Ренесансу. Сама його загибель (спочатку його повісили, а потім спалили) говорить про суперечливість і неоднорідність культури Ренесансу, що була не тільки світла і піднесена, але і похмура і низинна. Сама поява особистості Савонароли підтверджує той факт, що культура Ренесансу, не маючи під собою народної основи, торкнулася лише верхів суспільства. Загальний стиль ренесансного мислення, модифікація релігійної свідомості не зустріли відгуку в душах простого народу, а проповіді Савонароли і його щира віра потрясли його. Саме широке розуміння народу допомогло Савонаролі, по-суті, перемогти гуманістичний ентузіазм флорентійців. Ідеї індивідуалізму в повному обсязі воскресли значно пізніше, в XVIII ст., а в XVI вони були лише надбанням умів великих мислителів і художників.

Категория: Культорологія. Історія культури. Рефераты и контрольные | Просмотров: 585 | Добавил: zx058
Что говорят
Подробно
Для родителей. Семейные и личные вопросы [16]
Воспитание и жизнь детей [34]
Химия. Рефераты и контрольные [0]
Основы безопасности жизнедеятельности и поведения [62]
Этнопсихология. Рефераты и контрольные [12]
Психология. Рефераты и контрольные [38]
Педагогика. Социальная педагогика. Рефераты и контрольные [22]
Культорологія. Історія культури. Рефераты и контрольные [32]
Філософія. Философия. Рефераты и контрольные [6]
Социология. Рефераты и контрольные [15]
Физика. Уроки физики. Рефераты [0]
Кое-что еще
  • Контрольные, рефераты
  • Автомастер-все про авто
  • Библиотека онлайн
  • Кадровая практика
  • Реабилитация
  • Статистика

    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0

    Анализ интернет сайта
    Яндекс.Метрика