Після смерті Александра Македонського (323 до
н.е.) його імперія розпалася на окремі царства: Єгипет (монархія
Птолемеїв), Сірія (монархія Селевкідів), держави Малої Азії і Македонії.
Загальний зміст цих грандіозних соціальних процесів полягав в
об´єднанні узбережжя і глибинних районів материка, а також створенні
єдиного економічного простору для різних сформованих культур. В
основному на всіх етнічних територіях збереглася місцева влада за умови,
що вона визнає свою залежність і регулярно виплачує данину.
В
усіх завойованих країнах поширювалася (і почасти розвивалася) грецька
духовна культура (Еллінізм), що сама вбирала деякі риси східних культур,
що відповідають духу соціальних змін в Греції. В умовах безперервних
воєнних дій, коли життя цілих країн перебувало в залежності від
індивідуальності і таланту полководця, в масовій свідомості став
переважати суб´єктивно-ідеалістичний підхід в оцінці громадського життя,
тепер знову ідеалом служила не громадянська норма і абстрактний збірний
образ, а конкретна видатна особистість. Уже наприкінці IV ст. до н.е.
афіняни обожнювали в буквальному значенні своїх царів-благодійників,
зводячи їм статуї і вівтарі, засновуючи щорічні свята на їх честь і т.п.
Відбувається
подальший поділ мистецтва на жанри. Виділяється декоративно-парадний
жанр — багатофігурні пишні рельєфи і композиції колосальних масштабів
(Колос Родоський). Іноді, коли подія мала виняткове суспільне значення,
художня уява створювала шедеври експресивно-героїчного плану. Така «Ніка
Самофракійська» — статуя богині-переможниці, споруджена на честь
розгрому флоту Птолемея. Струнка фігура в шатах, що розвіваються, немов
злетіла з небес на ніс корабля, встановленого на скелі високо над морем.
В
основному цей жанр розвивав прийоми, що використовував Лісіпп з
Сікіону, останній скульптор класики і перший скульптор Еллінізму (часів
правління Александра Македонського). Він умів передати індивідуальне,
характерне в людині і одночасно підкреслити самостійне виразне значення
скульптурної форми. Його захоплювало чергування світла і тіні, закладена
в скульптурі можливість змінювати образ в залежності від точки, з якої
дивиться на неї глядач (Лісіппа можна вважати першим імпресіоністом в
скульптурі).
Саме ці прийоми, що створюють ілюзію руху в
нерухомих фігурах, блискуче реалізовані в статуях Афродіти Мілоської
(III—II ст. до н.е.) і Аполлона Бельведерського (Леохар, 340 до н.е.).
Скульптура
поступово відходить від монументалізму, стає по-своєму більш інтимною,
створюються образи чарівних пухких дітей, розвивається дрібна пластика,
з´являються камеї — синтез пластики і ювелірного мистецтва,
садово-паркова архітектура (особливо в Александрії Єгипетській).
Шедевром
античної скульптури є фриз храму-вівтаря Зевса в Пергамі (180 до н.е.).
Горельєф довжиною в 120 м, що зображає битву богів-олімпійців з
гігантами, щільно заповнений фігурами в бою. При цьому замість жаху
битви фриз передає життєстверджуючий настрій, викликає відчуття гімну.
Кращі
традиції Родоської школи втілені в скульптурній групі «Лаокоон»
майстрів Агесандра, Афінодора і Полідора (бл. 50 р. до н.е.). Лаокоона,
що попередив троянців про підступність греків, і двох його синів душать
два велетенські змії. Страждання на обличчі героя, високий трагізм всієї
композиції виражають протест проти несправедливості богів, Фатуму.
Група виконана в оповідальній манері, з чого можна зробити висновок про
її зв´язок з рельєфом храму. Про це говорить і те, що група призначена
тільки для фронтального огляду. Звичайно при цьому скульптура втрачає
свою об´ємність, стає рельєфом без фону. Але автори нейтралізували цей
недолік унікальним способом: вони створили просторову перспективу,
характерну винятково для живопису. Якщо дивитися на скульптуру з досить
великої відстані, здається, що всі фігури знаходяться на різному
віддаленні від глядача. Виділяються три плани, і в кожної фігури — свій
простір руху. Композиція створює відчуття глибини простору в багато
метрів. Але автори продовжили досліди з перспективою. При наближенні до
скульптури перспектива просторова зникає, але починає грати свою роль
перспектива значеннєва. Фігури синів нарочито зменшені в порівнянні з
центральною — Лаокооном. Досягнутий ефект підсилюється ще і за рахунок
«руху» останнього; завдяки невеликій сходинці на постаменті він займає
більший простір і виразність його посилюється, а фігури синів лише
врівноважують рух центральної фігури. Два змії, що оповили тіла трьох
героїв — не тільки персонажі сюжету, їх роль в композиції велика: вони
перетворюють групу в єдине ціле.
Замкнутість поліса-держави в
епоху Еллінізму змінилася відкритістю міста, що належить великій
імперії. Центром його стає не храм, а адміністративні будинки і
торговельні портики, що оточували агору. Вздовж широких, пересічних під
прямим кутом вулиць стояли багатоповерхові дохідні будинки з вікнами на
вулицю, будинки багатіїв з колонадами, будинки без вікон з внутрішнім
двориком. Місто менше зв´язане старими містобудівними традиціями, воно
більше підлегле рельєфові місцевості, природні схили стали
використовуватися для спорудження терас — можна говорити вже про появу
міського пейзажу.
В будівництві храмів переважав іонічний
ордер, велике поширення одержали круглі храми, з´явилися відкриті
вівтарі (як, наприклад, той самий Пергамський вівтар). Як будівельні
матеріали широко використовувався камінь і сирцева цегла. Найбільш
великими і технічно досконалими були громадські будинки і споруди:
храми, гімнасії, булевтерії (будинки міських рад), театри, стадіони,
іподроми, портові споруди. До останніх відносився Александрійський маяк —
зарахований до семи чудес світу. Маяк був споруджений в 280 р. до н.е.
на острові Фарос в гирлі Нілу і в висоту сягав 135 м. На його вершині
була встановлена бронзова статуя Посейдона заввишки 7 м. Під куполом
маяка горіло багаття, дрова для якого піднімали по гвинтовому пандусі на
ослах. Маяк, відомий нам з опису арабів, являв собою триступінчасту
вежу. Він служив також спостережним пунктом, метеорологічною станцією і
фортецею з гарнізоном. Александрійський маяк у перебудованому вигляді
проіснував до XIV ст., потім був зруйнований внаслідок землетрусу.
Свідченням
технічних досягнень стародавніх греків було ще одне з семи чудес світла
— Колос Родоський, статуя бога Геліоса, що представляла собою
позолочену бронзову на залізному каркасі фігуру висотою 32 м. Колос був
споруджений на початку III ст. до н.е. при вході в гавань міста Родос.
Всіх, що бачили статую, вражали не її художні вартості, а інженерна
майстерність його творця — Хареса з Ліндосу.
В
інтелектуальному житті імперії велике значення одержали грецькі
(класичні) традиції і, головне, знання їх, «ученість». В усьому
елліністичному світі одержала поширення розмовна грецька мова — койне.
Однак в сфері духовного життя намітилося різке розшарування. Основна
маса населення захоплювалася спортивними видовищами (подвоївся амфітеатр
навколо арени — народилася форма сучасного стадіону); зі сценічних
жанрів особливу популярність придбала комедія ситуацій і характерів;
трагедія стала тяжіти до благополучних кінцівок (Медея щадить дітей,
Антігона ховається і т.п.).
Елітарна культура віддавала
перевагу книжним формам, з´явилися драми для читання, а не для
постановки. Оскільки красномовство в умовах монархії і бюрократії
втратило своє суспільне значення, розцвіла поезія (але остаточно
втратила зв´язок з музикою). Велике поширення одержує трохи штучне
новаторство, але дійсно розвиваються лише жанри, слабко розвинуті в
греків: епіграма, ідилія (пейзажна лірика), буколіка (сцени з
«пастушачого» життя). Загальне ретельне вивчення грецької мови і
класичних зразків культури привело (зокрема, александрійських знавців)
до створення філологічних наук.
Тут необхідно відзначити, що
грецька культура в різних регіонах сприймалася неоднозначно. В східному
Парфянському царстві прийняття грецької культури було просто неможливим.
Іудеї відносилися до неї як до культури поневолювачів, повстання
Маккавеїв в 165-142 рр. до н.е. було спрямовано в першу чергу саме проти
греків. Римляни прийшли в елліністичний світ для багатьох не як
поневолювачі, а як миротворці.
