Месопотамія. Одна з найдавніших світових культур —
культура Месопотамії (межиріччя Тигру і Євфрату), культура стародавніх
шумерів і аккадців (жителів Північної Месопотамії), що скорили міста
Південної Месопотамії, але асимілювали і зберегли культуру шумерів. Як
писав С. Крамер, історія починається в Шумеру. Саме там наприкінці IV
тис. до н.е. на зміну первісній культурі прийшла писемна культура
міського типу. Міста стародавньої Месопотамії — землеробські поселення,
прив´язані до водних артерій — рік і каналів, якими звичайно
здійснювався зв´язок між містами. В містах розташовувалися палаци і
храми, житла хліборобів і ремісників.
Невеликі за чисельністю
жителів міста були одночасно державами з необмеженою владою царя і
розробленою правовою регламентацією, як, наприклад, закони Хаммурапі.
Правитель міста-держави нерідко мав титул — «лугаль» («велика людина»),
так звичайно називали царя. Титул цей жрецького походження і свідчить
про те, що спочатку представник державної влади був також главою
жрецтва.
У великих царських і храмових господарствах
зосереджувалася стародавня культура: саме тут планувалося будівництво
будинків і іригаційних споруд, велися необхідні розрахунки і все це на
основі писемності. Писемність у формі клинопису вимагала багаторічної
підготовки, залишаючись спеціальною навичкою вузької соціальної групи —
писарів. Грамотність у Месопотамії, як і в інших країнах Стародавнього
Сходу, була привілеєм незначної меншості. Навчалися тільки діти жерців,
управителів, чиновників, власників суден і інших високопоставлених осіб.
Писемність, відповідно, служила цілям державного і культового
характеру, державні документи (на які спирався численний штат писарів і
чиновників) самим детальним чином регламентували господарське життя
(орендні відносини, наприклад), здійснювали правове регулювання відносин
між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми. Такою же всеосяжною владою
володіли і боги. Бог Мардук очолив боротьбу молодого покоління богів зі
старим, за умови, що в нагороду він одержить право визначати долі
всього сущого на небесах і на землі.
В такому суспільстві
переважала магічна свідомість. Магія як спосіб впливу на природу
залишалася в арсеналі землеробського населення. Магічна діяльність —
спроби впливати на уособлені закономірності природи емоційним,
ритмічним, «божественним» Словом, жертвоприношеннями, ритуальними
жестами і позами — здавалася настільки ж потрібною для життя общини, як і
будь-яка суспільно корисна праця.
Однак важко погодитися, що
міська письмова культура, принаймні в особі своїх носіїв — шумерського
чиновника — бюрократа і вченого писаря, переборює дорефлексивний рівень
розвитку особистості. Ці «адміністратори» і «вчені», дійсно освоювали
нові види діяльності, але не як свій особисту, а як професійну і
одночасно соціальну навичку, де немає місця особистому вибору і
рефлексуючому усвідомленню власного призначення і власного вибору.
У
цьому сенсі найбільш повною особистістю, чия воля відображалася в
законі, повинна бути особистість царя, і примітно, що міркування царя
Гільгамеша хоча і переломлюють характерні для шумерської літератури
питання про устрій людської життя і порядку на землі через призму
особистого щастя і сенсу життя, не дають відповіді на головне питання:
що ж залишається людині в цьому житті, якщо в ній вже все визначене
богами?
Стародавній Єгипет. Культура Єгипту завжди викликала
величезний інтерес в сусідніх народів. Ще задовго до того, як зійшла
зоря античної цивілізації, в Єгипті були накопичені найважливіші
практичні знання в області математики і астрономії (визначення площі
кола, об´єму усіченої піраміди, площі поверхні півкулі, сонячний
календар, розподіл доби на 24 години, знаки зодіаку тощо. Культурна
спадщина Єгипту продовжувала жити в юліанському календарі і в
«Геометрії» Герона, дослідженні дробів в грецьких математиків і в задачі
на рішення арифметичної прогресії в вірменського математика VII ст.
н.е. Ананія Ширакського. Грецькі мудреці, наприклад Піфагор, прагнули
опанувати знання єгипетських жерців і проводили багато років в них в
учнівстві. Але з тим же ступенем сталості, з яким ця культура викликала
при ознайомленні з нею здивування своєю глибиною й обгрунтованістю, вона
вселяла священний трепет одним і викликала нерозуміння, відторгнення в
інших. Вже в греко-римську епоху єгипетська культура, що зштовхнулася з
християнською, в своєму прагненні зберегтися і вижити стала відтворювати
свої найбільш архаїчні і глибокі пласти. Магічні тексти, замовляння
проти хвороб і т.п. пережили язичество і залишилися в спадщину
коптському християнському Єгипту; ще в VIII ст. н.е. були в ужитку
тексти, в яких поряд з ім´ям Ісуса Христа зустрічаються Ісіда і Нефтіда і
язичеські міфологічні натяки.
Отже, єгипетська релігія з її
ідеєю загробного перетворення і вічності життя (поклоніння богу Осірісу,
що вершив в царстві мертвих суд над померлими і визначав їх подальшу
долю) відкривала потаєні (сакральні) сторінки культурної історії
Стародавнього Єгипту. Осіріс — спочатку бог воскресаючої і вмираючої
природи, його сестра і дружина Ісіда, бог Сонця Ра символізували
світовий порядок для єгиптянина. Навколишній світ містив в собі світ
земний і загробний, сонце (Ра) однаково світило живим і мертвим.
Осягнення вічного життя єгиптяни пов´язували з збереженням тіла (звідси
поява бальзамування). в царстві Осіріса душа померлого повинна була
виправдатися перед Осірісом, щоб знайти вічне і блаженне життя. В житті ж
земному єгиптянин поклонявся живому втіленню Ра — фараонові. Вже в
період Стародавнього царства, коли Єгипет був великою централізованою
державою, влада фараона стала необмеженою. Спираючись на розгалужений
бюрократичний апарат, фараон виступав «сполучною єдністю» в море
землеробських общин, регулюючи загальні господарські відносини в умовах
іригаційного землеробства. Особливу роль при цьому почала відігравати
писемність, без якої було б неможливо господарювати.
І
все-таки особливе значення персона фараона мала для всього Універсума,
включаючи природу і загробний світ. Яскраве уявлення про це дають
піраміди — царські усипальниці з поминальними храмами, в оточенні
гробниць вельмож. Вони свідчать про обожнювання правителя (фараона) і
про найважливішу роль уявлень про загробне життя, якому єгиптяни
відводили більш важливу роль, ніж життю земному. Спорудження цих
гігантських усипальниць — яскраве свідчення того, якою великою була в
Єгипті віра в особливу божественну силу царя, що поширювалася на
підданих і після його смерті. Бог Благий (або Добрий) за життя. Бог
Великий посмертно, цар був осередком релігійного життя, і від його
земного благополуччя і загробного блаженства, за уявленнями єгиптян,
залежала доля країни.
У системі есхатологічних уявлень все
помітнішим ставав етичний елемент релігійної культури єгиптян. Але він
не розвинувся в систему особистісних орієнтацій: ідеалом залишалося не
майбутнє, вищою цінністю — не сьогодення, а минуле, коли самі боги
правили людьми, це і було ідеалом і вищою цінністю. У даній системі
поглядів містяться спроби зв´язати воєдино етичні міркування про
праведне життя на землі і надію на блаженне життя в потойбічному світі
(«Бесіда розчарованого зі своєю душею»). Земне життя повне жорстокості і
неправди, про загробне ж ніхто з смертних нічого не знає. Сумніви,
скепсис свідчить про потребу в етичній рефлексії, але гарантії існуючого
світовлаштування перебували не в цьому світі (лише в невдалих реформах
Ехнатона основна творча роль приділялася Сонцю — Атону), а належали
потойбічним силам, на які можна було впливати лише за допомогою магічних
заклинань.