1. Основні етапи розвитку психології.
2. Психологія як наука про душу.
3. Психологія як наука про свідомість.
4. Психологія як наука про поведінку.
5. Психологія як наука про психіку.
6. Сучасні напрямки зарубіжної та вітчизняної психології.
Психологія пройшла складний шлях розвитку. Відбувалася зміна уявлень про об’єкт, предмет ті цілі психології.
Основні етапи розвитку психології:
1 етап – психологія як наука про душу. Таке визначення психології було надано 2000 років тому. Наявністю души пояснювалися всі незрозумілі явища в житті людини.
2 етап – психологія як наука про свідомість. Цей етап виник у 17 сторіччі у зв’язку з розвитком природничих наук. Здібність розуміти, думати, відчувати, бажати називали свідомістю. Основним методом вивчення свідомості вважалось спостереження людини за собою (інтроспекція) та опис отриманих фактів.
3 етап – психологія як наука про поведінку. Цей етап виник у ХХ сторіччі. Завдання психології – експериментування та спостереження за поведінкою, вчинками та реакціями людини (мотиви, що викликають вчинки не приймалися до уваги).
4 етап – психологія як наука, що вивчає об’єктивні закономірності, прояви і механізми психіки, тобто психологія вважалася наукою про психіку.
Сучасний етап – психологія як наукове дослідження поведінки і внутрішніх психічних процесів та практичне застосовування отриманих знань.
Розглянемо історичний путь розвитку психології докладніше.
Таким чином, перши уявлення про психіку були зв’язані з анімізмом (від лат. „душа, дух”). Згідно до анімізму, все, що є на світі має душу. Душа розумілася як незалежна від тіла істота, яка керує усіма живими та неживими предметами.
Пізніше, у філософських вченнях давнього світу, розглядалися психологічні аспекти, які мали вирішення в плані матеріалізму. Наприклад, матеріалісти-філософи давнього світу Демокрит, Лукреций, Епікур розуміли душу людини як різновид матерії, що складається з маленьких кульоподібних рухливих атомів.
Згідно давньогрецькому філософу-ідеалісту Платону, душа – це щось божественне, що відрізняється від тіла. Існування души попереджує існуванню тіла. Душа і тіло знаходяться в складних взаємовідношеннях.
Оскільки душа – це саме цінне, що є в людині, то людина повинна турбуватися про здоров’я души в більшої мірі ніж про здоров’я тіла. В залежності від того якій образ життя веде людина, після смерті його душу чекають різні долі. Коли людина при житті мала невірне поводження - душа буде блукати близько землі. А як людина мала вірний образ життя – душа його попадає в нематеріальний світ ідей (ейдосів).
Видатний філософ Аристотель в своєму трактаті „Про душу” вважав психологію як своєрідну галузь знання. Він першим створив теорію про неділимість души й тіла. Аристотель не вважав душу якійсь речовиною, згідно Аристотелю , головна функція души – це реалізація біологічного існування організму. Від души залежалі такі людські властивості й процеси як пам’ять, мислення, розум, уявлення, відчуття.
В епоху Середньовіччя панувало таке уявлення - душа є божественний початок. Тому – вивчення души повинно вестися згідно завданням богослов’я. Видатними вченими цього періоду вважають Фому Аквінського та Еразма Роттердамського.
З 17 століття починається нова ера в розвитку психологічного знання. У зв’язку з розвитком природничих наук почали вивчати закономірності людської свідомості.
Психологія почала свій розвиток як наука про свідомість. Відбувалися спроби пізнати душевний світ людини переважно з філософських позицій, без необхідної експериментальної бази.
Відомий вчений того часу Рене Декарт створив теорію, яка пояснювала поведінку на підставі механічної моделі. Згідно до тієї моделі, всю отриману людиною інформацію органи почуття спрямовують по чуттєвим нервам (трубкам) до головного мозку, що надає можливості так званим „тваринним духам”, які знаходяться у мозку, витікати по іншим трубкам до м’язів, що призводять до руху кінцівок.
Таким чином, пропала необхідність звертатися до души, щоб пояснювати найпростіши рухові акти. Декарт вивів такій дуалізм – існує тіло, яке діє механічно, і душа, що управляється цим тілом. Душа розміщується у головному мозку. Таким чином поняття души почало перетворюватися на поняття Розум, а далі – на поняття Свідомість.
Спробу об’єднати душу і тіло (які були „роз’єднані” Декартом) зробив голландський філософ Спіноза. Він вважав, що душа і тіло визначаються однім та й тім же матеріальним чинником. Згідно Спінозі, мислення властиве кожної матерії. Мислення має бути і в каменя, і іншого тіла, і в значної мірі воно є в людини. Інтелект і воля – це прояви людського мислення.
Німецький філософ Лейбніц відвів Декартові рівність психіки і свідомості. Лейбніц ввів поняття несвідомої психіки. Тобто в душі людини йде безперервна робота психічних сил, з яких витікають свідомі бажання і пристрасті.
В 18 сторіччі спрямованість психологія знову помінялася. Психологія почала вивчати розумову діяльність і свідомість, а не взаємовідносини душі ті й тіла, як раніше. Величезний внесок в психологічну науку цього періоду зробили такі представники науки як Вольф і Локк.
Кінцеве відокремлення психології в самостійну науку відбулося у 60-х роках 19 сторіччя. Це було пов’язано з утворенням спеціальних лабораторно-досліджувальних закладів.
Першим варіантом експериментальної психології як самостійної наукової дисципліни є фізіологічна психологія німецького вченого Вундта. В 1879 р. Вундт відкрив першу в світі експериментальну психологічну лабораторію. (Друга лабораторія була заснована російським психіатром Бехтерєвим. )
Згідно Вундту, свідомість людини поділена на психічні структурні елементи: відчуття, почуття, образи. Роль психології в тому, щоб надати як можливо більш детальний опис цих елементів.
Таким чином, останні два сторіччя розвиток психології тісно пов'язаний з досягненнями філософської думки та успіхами природничих наук.
Матеріалістична інтерпретація природи та сутності психічних явищ була «умовлена появою філософії діалектичною матеріалізму й розвитком учення про рефлекторну природу психіки (І. Сєченов, І. Павлов).
Філософія прагматизму спричинила появу в американській психології біхевіоризму, або науки про поведінку (Д. Уотсон).
Німецькі психолог и М Нертхеимер, В. Келер, К. Коффка, К. Левін на основі спеціальних досліджень висунули ідею структурної психології, засадовим стосовно якої було визнання первинності приматів структури, цілісних уявлень, які визначають властивості та функції окремих частин, що находять до цілісної психічної діяльності.
Дослідження з галузі психопатології та психіатрії викликали необхідність вивчати роль і дію неусвідомлюваних чинників, що визначають погреби й потяги особистості, її поведінку Утворився психоаналітичний напрям у психології (З. Фрейд).
Біхевіоризм заперечує СВІДОМІСІЬ як предмет психології. Предметом біхевіоризму є вивчення поведінки як зовнішніх реакцій організму на стимули, що діють на нього.
Поведінка, на думку біхевіористів, формується в результаті неусвідомлюваного відбору фізичних рухів як реакцій на стимули. Основне у поведінці це навички. Мислення біхевіористи зводять до мови та мовних навичок. Провідним у навчанні вони вважають дресирування, під час якого набуваються необхідні навички, при цьому усвідомлення мети, змісту та процесу навчання недооцінюють.
Структурна психологія основним принципом вважає, цілісність психічної" діяльності, що є не сумою окремих психічних процесів, а своєрідною структурою і складеними в ній специфічними властивостями, які не випливають з властивостей окремих елементів психічного життя. Навпаки, властивості структури як цілого визначають властивості окремих її частин.
Психоаналіз тісно пов'язаний з теорією З. Фрейда про переважання у психічній діяльності особистості підсвідомих, інстинктивних потягів. На думку психоаналітиків, джерелом активності людини є глибоко інстинктивні, біологічно визначені прагнення. Ці прагнення, проникаючи і підсвідомою у свідомість, стають джерелом активності людини, своєрідно спрямовують її вчинки та поведінку. Особливою значення психоаналітики надають сексуальним потягам.
Згідно Фрейду, психіку складає ієрархія трьох елементів:
Я (ЄГО) – свідомість людини.
СУПЄРЕГО – підсвідомість людини.
Воно (ИД) – несвідоме.
Фрейд вважав, що всі події (позитивні або негативні), які були сприймані свідомістю, не забуваються, а уходять до підсвідомості та невідомого, звідки роблять вплив на поведінку людини у вигляді снів, описок, обмовок.
Зв’язати природу несвідомого ядра психіки з соціальними умовами життя людини намагалися учні Фрейда – неофрейдісти – Хорні, Салліван, Фромм. Вони вважали, що людиною управляють не тільки біологічні несвідомі збудження, але й набути прагнення до безпеки і самореалізації (Хорні), образи самих себе ті інших, що виникли у ранньому дитинстві (Салліван), а також впливи соціально-економічної структури суспільства (Фромм).
Представники когнітивної психології (Найтсер) в поведінки людини надають переважну роль знанням.
Гуманістична психологія (Роджерс, Маслоу, Мерфі) вважають предметом психологічних досліджень здорову творчу особистість людини. Метою такої особистості є само актуалізація, самовдосконалість, що є провідним елементом існування людини.
Останні роки має розвиток трансперсональна психологія, яка розглядає людину як космічну духовну істоту, яка нерозривно зв’язана з космосом, Всесвітом, всім людством, що володіє доступом до всесвітнього інформаційного поля.
Значний внесок у розвиток вітчизняної психології зробили такі науковці як – Лурія, Виготський, Леонтьєв, Запорожець, Костюк.
Всі вони проводили значущі дослідження, які з успіхом використовуються мировою психологією.
Вихідними у вітчизняній психології є принципи цілісності психічного життя особистості, взаємозв'язку психічних процесів і властивостей, розвитку особистості у процесі навчання та виховання, соціальної зумовленості психічного життя людини.
